Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Кроки здалися Бранові важкими, повільними та урочистими. Вони трохи причовгували по каменю. «Напевне, то хтось великий.» У казках Старої Мамки Скажений Сокирник був чималий на зріст та дебелий статурою, а те, що приходило вночі — величезне і моторошне чудовисько. Санса колись розповідала йому в Зимосічі, що гемони пітьми не можуть зачепити того, хто ховається під ковдру з головою. Бран заховався б і зараз, але вчасно згадав, що є принцом і майже дорослим чоловіком.

Звиваючись і тягнучи за собою мертві ноги, Бран поповз підлогою. Нарешті він зміг дотягнутися і торкнутися Мейриної ноги. Та негайно прокинулася — Бран не знав нікого, хто був би швидший та спритніший за Мейру Троск і краще пильнував би небезпеки. Він притиснув пальця до вуст, застерігаючи нічого не казати. Вона почула звуки миттєво — Бран побачив це на її обличчі. Кроки, слабке скигління, важке пирхання лунали у колодязі дедалі ближче.

Мейра стала на ноги без жодного слова, узяла до правиці тризубу сандолю, а до лівиці — згорнуту сітку, і ковзнула босою до колодязя. Йоджен спав собі далі, нічого не відаючи, а Ходор бурмотів і перекидався у неспокійному сні. Мейра трималася у тіні, обходячи стовпи місячного світла тихіше за кішку. Бран спостерігав за нею, не відриваючи очей, та ледве бачив відблиски на її списі. «Я не можу дозволити їй битися самій» — подумав він. Літо бігав десь далеко, але ж…

Бран скинув власну шкуру і потягнувся до Ходора.

Це було зовсім не так, як ковзнути усередину Літа. З вовком Бранові було легко — не доводилося вже ані думати, ані силувати себе. Але з Ходором повелося важче — наче натягувати лівий чобіт на праву ногу. Відчуття були якісь незвичні, та й «чобіт» лякався — він не розумів, що відбувається, і щосили намагався відіпхнути «ногу». Бран відчув блювотиння у глибині Ходорового горла і трохи не відступив. Та все ж наполіг на своєму, вивернувся, штовхнувся, сів, підібгав ноги — великі, дужі — та підвівся з місця. «Я стою!» Бран зробив крок. «Я іду!» Відчуття було таке дивне, аж він трохи не впав. Бран бачив на холодній кам’яній підлозі себе — маленького і скаліченого, але сам тепер скалічений не був. Руки ухопили Ходорового меча. Подих чувся вже так гучно, як ковальські міхи.

Раптом з колодязя долинув болісний плач, пронизливий вереск, що простромив його, наче клинок. Велика чорна постать випхалася з колодязя у пітьму кухні та посунула на світло. У Бранові згустився такий страх, що він забув навіть думати про те, аби підняти Ходорів меч — а натомість опинився знову на підлозі, слухаючи волання Ходора «Ходор-ходор-ХОДОР», як того разу в башті на озері, коли небом зміїлася блискавка. Але і те, що приходить уночі, тепер теж волало і знавісніло вовтузилося у Мейриній сітці. Бран побачив, як із темряви вилітає її сандоля, як постать запинається і падає, намагаючись звільнитися. З колодязя досі долинав вереск, тепер навіть гучніший. На підлозі борюкалася з сіткою, безладно вовтузилася чорна постать, волаючи:

— Ні, ні, благаю вас, не треба!

Мейра стала над верескуном. Місячне сяйво висріблило тризубе вістря її сандолі.

— Хто ви такий? — наказала вона відповідати.

— Я Сем, — схлипнула чорна постать. — Сем я, мене так звати, випустіть мене, ви мене вдарили списом…

Він викотився у калюжу місячного сяйва, не припиняючи боротися з Мейриною сіткою. Ходор і досі басовито волав:

— Ходор-ходор-ходор!

Йоджен нарешті здогадався кинути у вогнище кілька гілок та роздмухати тріскотливе полум’я. У його світлі Бран побачив коло цямрини колодязя дівчину з блідим худорлявим обличчям, загорнуту в хутро та шкури і накинуту велетенським чорним кобеняком. Вона намагалася заспокоїти верескливе немовля в себе на руках. Істота на підлозі спробувала пропхати руку крізь сітку до свого ножа, але не змогла. То не було ані чудовисько, ані Скажений Сокирник у крові своїх жертв — лише товстий здоровань, одягнений у чорну вовну, чорне хутро, чорну шкіру та чорну кольчугу.

— Це ж чорний братчик! — мовив Бран. — Мейро, він із Нічної Варти!

— Ходор? — Ходор присів навпочіпки і витріщився на людину в сітці.

— Ходор, — повторив він і пугукнув, наче сова.

— Так, я з Нічної Варти, так-так. — Товстун і досі дихав важко, наче ковальські міхи. — Я — братчик Варти.

Одна з мотузок сітки підтягувала його підборіддя угору, змушуючи тримати голову високо. Інші глибоко врізалися у щоки.

— Я гайворон! Благаю вас, випустіть мене звідси!

Бран раптом засумнівався.

— Невже ви — триокий гайворон?

«Ні, цей не може бути триоким гайвороном.»

— Та мабуть, ні. — Товстун поводив очима з боку в бік. Очей він, вочевидь, мав лише два. — Мене звуть Семом. Семвел Тарлі. Пустіть, мені боляче!

Попередня
-= 348 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!