Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— А чого ж не може, — відповів Бен, — був у королівствах на заході сонця такий собі старий Бросквин, що одружився з драконовою принцесою. Мені бабця розповідала — він жив за часів короля Аегона.

— Котрого короля Аегона? — перепитала Дані. — На Вестеросі правили п’ятеро Аегонів.

Син її брата мав стати шостим, якби посіпаки Узурпатора не розтрощили йому голову об стіну.

— Ой лишенько, аж п’ятеро?! Ні, моя королево, числа я вам не скажу. Той старий Бросквин був князь, не абихто, і свого часу зажив неабиякої слави — про нього розповідали по всіх усюдах. А найбільше переповідали, перепрошую вашу королівську милість, про його прутень у шість стоп завдовжки.

Три дзвіночки у Даніній косі зателенькали від її сміху.

— Хай буде хоч шість вершків, змилуйтеся!

— Ні, стоп, — рішуче ствердив Бурий Бен. — Бо що таке шість вершків? Нема чого бачити! Хіба не так, ваша милосте?

Дані захихотіла, наче мала дівчинка.

— І ваша бабця твердила, що справді бачила те диво на власні очі?

— Е ні, оцього стара не казала. Та вона була з одного боку ібенійка, а з другого — кохорка. На Вестеросі й не бувала зроду — напевне, їй дідусь розповів. А того вбили дотракійці, як я ще не народився.

— З якої ж криниці ваш дідусь вичерпнув свого знання?

— Мабуть, із тих байок, що баби дітлахам під цицькою брешуть. — Бурий Бен знизав плечима. — Та по правді, я нічого більше не знаю ані про Аегона Непорахованого, ані про довжелезну міць князя Бросквина. Піду-но я краще до своїх «Синів».

— Прошу, — кивнула Дані.

Коли Бурий Бен пішов, вона відкинулася на подушки.

— Якби ж ти був дорослий, — сказала вона Дрогонові, чухаючи його за рогами, — я б на тобі перелетіла мури і перетопила оту гарпію на мідні шкварки.

Але поки дракони виростуть для польоту, мало минути ще кілька років. «А коли виростуть — хто на них літатиме? Адже дракон має три голови, а я — лише одну.» Вона подумала про Дааріо. «Якщо і буває на світі чоловік, що вміє вграти жінку самими лише очима…»

Та насправді її вина була не менша. Дані піймала себе на тому, що кидає погляди на тирошійця щоразу, як старшина приходить радитися. Інколи посеред ночі вона згадувала, як блищить його золотий зуб у посмішці. А ще його очі. «Ясні блакитні очі.» Дорогою з Юнкаю Дааріо щовечора приносив їй квіти та всілякі рослини, коли приходив доповідати… казав, що хоче допомогти краще пізнати цей край. Жаловербу, сутінь-троянди, дику м’яту, «панське мереживо», чингал-траву, зіновать, «колючий беньо», «гарпієве золото»… «А ще він намагався позбавити мене видовища мертвих дітей.» Діяв він без наказу, але намір мав шляхетний. І нарешті, Дааріо Нахаріс умів звеселити її, викликати посмішку, що панові Джорагу ніколи не вдавалося.

Дані намагалася уявити собі, як це буде: дозволити Дааріо поцілувати себе. Так, як пан Джораг поцілував її на кораблі. Думка її схвилювала і збентежила. «Ні, надто небезпечно.» Тирошійський сердюк не був м’яким і добросердим — це вона бачила сама, нікого не питаючи. За посмішками та жартами він ховав удачу люту і жорстоку. Якось уранці Залор та Прендаль прокинулися його бойовими побратимами, а ввечері він уже витрушував їхні голови зі свого лантуха. «Але й хал Дрого умів бути жорстоким. І небезпечнішого чоловіка я не стрічала ніколи.» І все ж вона покохала Дрого. «А чи змогла б покохати Дааріо? Якби я узяла його до ліжка — що б те означало? І що б із того вийшло? Чи не зробиться він однією з голів дракона?» Вона знала напевне, що пан Джораг розлютиться, але ж він сам казав, що їй потрібен другий чоловік. «То може, одружитися з ними обома, та й по тому?»

Але думати про те зараз було невчасно. Вона мала ще звоювати місто. Мрії про цілунки та ясні блакитні очі якогось там сердюка не допоможуть їй зламати мури Меєрину. «Я — кров дракона» — нагадала собі Дані. Думки її кружляли одним і тим самим колом, наче пацюк, що ганяється за власним хвостом. Раптом їй стало несила терпіти навколо себе стінки шатра. «Хочу відчути вітер на обличчі, хочу вдихнути пахощі моря.»

— Місандеє! — покликала вона. — Хай мені засідлають срібну. І твою теж накажи засідлати.

Маленька писарка вклонилася.

— Як накажуть ваша милість. Покликати ваших кревноїзників для охорони?

— Ми візьмемо Арстана. Не хочу залишати табір.

Серед своїх дітей вона не мала ворогів, а старий зброєносець не плескатиме язиком стільки, як Бельвас, і не кидатиме таких поглядів, як Дааріо.

Гайок спалених олив, у якому розташувалося її шатро, ріс на березі моря, між дотракійським табором та становиськом Неблазних. Коли засідлали коней, Дані з супроводом рушила уздовж берега, подалі від міста, проте не могла не відчувати спиною, як воно з неї глузує. Озирнувшись за плече, вона побачила місто у всій його величі, з блиском полуденного сонця на спижевій гарпії нагорі Великої Піраміди. Усередині Меєрину гендлярі людьми скоро всядуться зручненько в облямованих токарах до обіду з ягнят і оливок, ненароджених цуценят, запечених у меді вовчків та інших вишуканих страв. А за його мурами її діти гибітимуть з голоду. Раптовий гнів охопив її. «Я подолаю ваші мури і сплюндрую вашу силу!» — присягнулася вона подумки.

Попередня
-= 356 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!