Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

На краю подвір’я лицар із двома золотими трояндами на щиті сам-один стримував напад трьох супротивників. Просто на очах Санси він приголомшив одного ударом по голові та звалив з ніг.

— Це ваш брат? — запитала Санса.

— Так, ясна панно, — відповів пан Лорас. — Гарлан нерідко стоїть у навчальному поєдинку супроти трьох бійців. Каже, що у справжній битві двобої меч до меча трапляються рідко, і він хоче бути готовим до гіршого.

— Шановний пан Гарлан, мабуть, дуже відважний.

— І відважний, і майстерний, — мовив пан Лорас. — Мечем він володіє, правду кажучи, ліпше за мене. Хоча я міцніше сиджу в сідлі зі списом.

— Так, я пам’ятаю, — відповіла Санса. — Ви неперевершені у кінному герці.

— Дякую панні за велику ласку. Коли ж це ви бачили мене на герці?

— На Турнірі Правиці, хіба не пам’ятаєте? Ви сиділи на білій кобилі, в обладунку з сотень квітів. А мені подарували троянду. Червону троянду. Іншим дівчатам того дня ви кидали тільки білі.

Санса мимоволі зашарілася, згадавши ту мить.

— Ви сказали, що жодна перемога не може бути прекраснішою за мене.

Пан Лорас подарував їй збентежену посмішку.

— Я казав щиру і просту правду, яку бачать очі кожного чоловіка.

«Та він і не пам’ятає» — зрозуміла Санса і здригнулася. — «Він просто каже чемні слова. А сам не пам’ятає ані мене, ані тієї троянди.» А вона ж гадала, була певна, що то був знак, що він означав усе… Адже червона троянда — то зовсім інша справа, ніж біла…

— Перед тим ви якраз вибили з сідла пана Робара Ройса, — у відчаї нагадала вона.

Пан Лорас прибрав руку з її ліктя.

— Я вбив Робара при Штормоламі, ласкава панно.

Він не вихвалявся; голос його був сумний.

«Так, його і ще одного веселкового лицаря короля Ренлі.» Санса раніше чула, як жінки пліткують біля колодязя, і зараз усе згадала.

— Це ж сталося тоді, коли загинув князь Ренлі, чи не так? Яке горе для вашої бідної сестри.

— Для Маргерії? — Голос його був придушений. — Авжеж, величезне горе. Але вона тоді сиділа у Лихомості й нічого не бачила.

— Нехай, але ж чула звістки…

Пан Лорас рвучко смикнув руків’я меча — тонкої білої шкіри, з маківкою у вигляді алебастрової троянди.

— Ренлі більше немає. Робара теж. Навіщо марні балачки?

Різкий холод у його голосі налякав Сансу.

— Я… мосьпане, я… я не хотіла вас образити, добрий лицарю.

— Ви не завдали мені жодної образи, панно Сансо, — відповів пан Лорас, але з голосу його зникло тепло, і руки її він більше не торкався. Зміїстими сходами вони підіймалися у глибокій тиші.

«З якого дива я згадала про пана Робара?» — подумала Санса. — «Тільки все зіпсувала. Тепер він на мене гнівається.» Вона спробувала вигадати щось таке, щоб повернути прихильність лицаря, та на думку спадали якісь недолугі дурниці. «Краще мовчи, бо зробиш гірше» — наказала вона собі.

Князь Мейс Тирел разом з усім почтом розташувався позаду королівського септу в довгій будівлі під черепицею, яку звали Дівосхроном, відколи король Баелор Блаженний замкнув там своїх сестер, аби не спокушатися плотськими бажаннями від споглядання їхньої краси. Коло високих різьблених дверей стояли двоє охоронців у визолочених шоломцях, зелених киреях з облямівкою золотого єдвабу, з нашитими на грудях трояндами Вирію. Обоє на зріст сягали цілого сажня, мали могутні плечі, вузькі стани, дужі м’язи на руках та грудях. Коли Санса наблизилася і побачила їхні обличчя, то не змогла розрізнити одного від іншого: ті самі тверді щелепи, ті самі сині очі, ті самі густі руді вуса.

— Хто це такі? — запитала вона пана Лораса, на мить забувши про своє збентеження.

— Особиста варта при нашій бабусі, — відповів лицар. — Їхня мати назвала їх Ериком та Ариком, але пані бабуся розрізнити одного від іншого не можуть, і тому кличуть «Лівиком» та «Правиком».

Лівик та Правик прочинили двері, з них виникла Маргерія Тирел і пурхнула донизу коротким прогоном сходів, щоб зустріти гостей.

— Панно Сансо! — вигукнула вона. — Чудово, що ви прийшли! Вітаю вас і ласкаво прошу.

Санса стала на коліна біля ніг своєї майбутньої королеви.

— Ваша милість роблять мені велику честь.

— Благаю, підведіться! Лорасе, допоможи панні Сансі стати на ноги. Можна кликати вас на «ти» і Сансою? А ви теж кличте мене на «ти» і Маргерією!

— Дякую за ласку.

Пан Лорас допоміг їй підвестися на рівні. Маргерія відпустила його, подякувавши сестринським поцілунком, а Сансу палко вхопила за руку.

— Ну ж бо, ходімо! На нас чекають пані бабуся. А вони в нас не найтерплячіші між вельможних пань!

Попередня
-= 36 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!