Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

У відповідь вона засміялася.

— То може, підемо до покоїв голяка?

«Якщо нас побачать голяка, висіти тобі на шибениці з волі пана батечка.» Винайнявши Шаю Сансі за покоївку, Тиріон отримав привід балакати з нею, не боячись людського ока. Та щодо безпечності її становища себе не дурив. Адже Варис попереджав…

— Я вигадав для Шаї цілу історію її життя, але ж іще тоді, коли мав дурити лише Лолису і пані Танду. Ваша сестра значно підозріливіша. Якщо вона запитає, що мені відомо про вашу панну…

— То ви розкажете якусь спритну побрехеньку.

— Ні. Я розкажу, що вона — пересічна табірна дівка, яку ви надибали перед битвою на Зеленозубі та привезли до Король-Берега проти наказу вашого батька. Пані королеві я не брехатиму.

— Ви ж брехали їй раніше. Може, мені розповісти її милості, коли саме?

Євнух зітхнув, досадуючи.

— Ви ріжете мене без ножа, ласкавий пане. Я вірно вам служив, але так само вірно мушу служити і королеві — завжди, коли маю таку змогу. Як гадаєте, чи довго я проживу на світі, щойно вона вирішить, що більше не матиме з мене зиску? Адже я не маю ані лютого сердюка на свій захист, ані звитяжного брата, що помститься за мою смерть — лише кілька маленьких пташечок, які шепочуть мені на вушко. І саме їхнім шепотом я мушу щоранку купувати собі життя.

— Не знаю, чи пробачите ви мені, але я за вами не плакатиму.

— Пробачу. Але й ви мусите пробачити мені, якщо я не плакатиму за Шаєю. Зізнаюся, геть не розумію, чим це вона зурочила таку розумну людину, як ви — адже ви поводитеся з нею, мов найнеобачніший бовдур у світі!

— Ви зрозуміли б, якби не були євнухом.

— Отакої! То чоловікові можна мати або розум, або ковбасину між ніг, а одночасно те і друге зась? — Варис захихотів. — Мабуть, у такому разі я мушу дякувати тому, хто мене обрізав.

«Павук має свою правду.» Тиріон спробував намацати власне спіднє у пітьмі, населеній драконами. На серці в нього було млосно та незатишно: до напруги від постійної небезпеки, що аж бриніла, наче шкіра на бубні, домішувалося ще й почуття вини. «Бодай би Інші забрали собі ту вину» — подумав він, натягаючи сорочку через голову. — «Чого я маю почуватися винним? Дружина не хоче од мене геть нічого. А надто — те, що, здається, хоче її.» Може, варто хоч їй сказати про Шаю. Він не перший, хто тримає при собі підбічницю. Навіть такий чесний та шляхетний Сансин батечко нагуляв їй брата-байстрюка. Може, Санса ще й зраділа б почути, що її чоловік бавиться з Шаєю — зате їй самій не доводиться силувати себе.

«Е ні, цього не можна.» Обітниці обітницями, а такій дружині довіряти зась. То між ніг Санса ще діва, та у справах зрадницьких уже далеко не цнотлива — виказала ж вона Серсеї задум власного батька. Дівчата її віку не надто знані вмінням тримати таємниці при собі.

Єдиний безпечний шлях — якось позбавитися Шаї. «Може, віддати її Чатаї?» — поміркував Тиріон, хоч і не надто охоче. У бурдеї Чатаї Шая матиме стільки шовків та коштовностей, скільки забажає, і чемних вельможних відвідувачів. Таке життя далеко краще за те, яким вона жила до зустрічі з ним.

Якщо ж вона втомилася заробляти собі на хліб, розкидаючи ноги, можна спробувати влаштувати їй шлюб. «Віддати її Бронові, абощо?» Сердюк ніколи не гребував недоїдками з тарілки господаря, а нещодавно ще й лицарем зробився — кращого жениха годі шукати. «Або панові Талладу?» Тиріон помічав пекучо-пристрасні погляди, які той раз у раз кидав на Шаю. «Чом би й ні? Високий, стрункий, не позбавлений вроди — від голови до п’ят хвацький молодий лицар.» Таллад, певна річ, знав про Шаю лише те, що вона юна і гарненька покоївка у замковій службі. «Якщо ми їх одружимо, а потім він дізнається, що вона хвойда…»

— Мосьпане, де це ви? Невже вас з’їв дракон?

— Та ні. Осьде я. — Він помацав драконячого черепа. — Я тут знайшов черевик, та він, мабуть, твій.

— В мосьпана голос якийсь неживий. Невже я вас не вдовольнила?

— Вдовольнила, — буркнув він, але занадто похмуро.

«У тому-то й річ, дорогенька.» Щоразу, як він починав міркувати, куди б її подіти, щось йому заважало. Тиріон розгледів постать Шаї крізь темряву — вона натягала вовняну панчоху на струнку ніжку. «Починає видніти.» Блякле світло просякало крізь рядок видовжених вузьких вікон, прорізаних високо у стіні підземелля. Черепи таргарієнівських драконів виникали навколо з пітьми, чорні на сірому тлі. «Надто швидко настає день.» Новий день. Нового року. Нового століття. «Я пережив Зеленозуб і Чорноводу. Якось та переживу весілля короля Джофрі — далебі, хапко не вхопить.»

Шая схопила сукню з драконового зуба і накинула через голову.

Попередня
-= 361 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!