Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Можливо, кинджал краще припав би королю до смаку.

Карлик скривився, його рубець напружився і скособочився.

— О, то був би гідний дарунок хлопчикові, хіба ні? — На щастя, Тиріон не чекав відповіді. — У Зимосічі Джоф посварився з вашим братом Роббом. Скажіть-но мені, а чи не сталося тоді якоїсь сварки ще й між його милістю та Браном?

— Браном? — Санса замішалася. — Перед тим, як він упав?

Вона спробувала пригадати — адже все те відбувалося так давно.

— Бран був дуже милий хлопчик. Його всі любили. Пригадую, як вони з Томеном билися дерев’яними мечами, але ж лише задля забави.

Тиріон знову замислився про своє. Ззовні Санса чула віддалений брязкіт ланцюгів — то догори витягали брамні ґрати. За мить пролунав вигук, ноші хитнулися і рушили уперед. Позбавлена можливості роздивлятися краєвиди, Санса обрала витріщитися на власні складені руки, незатишно цураючись різнобарвних очей чоловіка. «Чому він так на мене дивиться?»

— Ви любили своїх братів. Так само, як я люблю Хайме.

«Це така ланістерівська пастка, щоб я сказала щось зрадницьке?»

— Мої брати були зрадниками, померли зрадницькою смертю і лежать у зрадницьких могилах. Любити зрадників — це теж зрада.

Її малий чоловік насмішкувато пирхнув.

— Так, Робб повстав зі зброєю в руках проти свого законного короля. І за законом став зрадником. Але інші загинули надто малими, щоб тямити у зраді бодай щось. — Тиріон почухав носа. — Чи знаєте ви, Сансо, що сталося з Браном у Зимосічі?

— Бран упав. Він завжди полюбляв високо лазити, і зрештою впав. Ми завжди боялися, що колись він упаде. А убив його Теон Грейджой, але пізніше.

— Теон Грейджой, так, — зітхнув Тиріон. — Колись ваша вельможна матінка звинуватила мене… та годі, не обтяжуватиму вас бридкими подробицями. Звинувачення було хибне. Вашого брата Брана я ніколи не кривдив. І вас ніколи не скривджу.

«Що він хоче від мене почути?»

— Дякую на доброму слові, ласкавий пане.

Він щось хотів од неї, але що саме? Того Санса не відала. «Він скидається на голодну дитину, яку я не маю чим розрадити. То чому він просто не дасть мені спокою?»

Тиріон знову почухав свого укритого кіркою, скаліченого носа — ця нова бридка звичка притягувала бридкі погляди до його бридкого обличчя.

— Ви не спитали мене жодного разу, як загинув Робб та ваша вельможна матінка.

— Я… я не хочу знати. Бо бачитиму вві сні жахіття.

— Тоді я нічого не казатиму.

— Ви… дякую вам за ласку.

— О так, — кивнув Тиріон. — Я дуже ласкавий. І сам не вільний від нічних жахіть.

Тиріон VIII

Новий вінець, подарований батьком Святій Вірі, був удвічі вищий за той, якого вкрала і розтрощила несамовита юрба. Кришталь і золоте плетиво мерехтіли та вигравали веселкою щоразу, коли верховний септон рухав головою, а Тиріон дивувався, як той витримує таку вагу на шиї. Але навіть він мусив визнати, що Джофрі та Маргерія біч-обіч одне одного між велетенськими визолоченими подобами Батька та Матері сяють справді королівською величчю.

Наречена виглядала напрочуд чарівно у вершковому шовку та мирійському мереживі; спідниці її прикрашали квіткові та рослинні візерунки, викладені дрібними перлами. Як удова Ренлі вона б могла вдягти чорно-жовті кольори Баратеонів, та натомість вирішила з’явитися до септу панною Тирел — у дівочій киреї з сотень золотих алтабасових троянд, нашитих на зелений оксамит. Тиріонові стало цікаво, чи вона ще досі зберегла дівочу цноту. «А втім, Джофрі однак не знатиме різниці.»

Король виглядав майже так пишно, як наречена, у жупані кольору темної троянди та делії тьмяного кармазинового оксамиту з вигаптуваними оленем та левом. Королівський вінець легко та зграбно лежав на його кучерях — золотий на золоті. «А це ж я йому врятував його кляту корону.» Тиріон незатишно потупцював на місці — з певної причини йому спокійно не стоялося. «Забагато вина перепив.» Треба було подбати про те, щоб відлити зайву воду, ще до того, як вирушати з Червоного Дитинця. Ніч, перебута без сну з Шаєю, також давалася взнаки. Але найбільше за все він прагнув задушити свого клятого ясновельможного небожа. «Щоб я та не знав валірійського булату!» — вихвалявся малий. «Септони полюбляють просторікувати, як Вишній Батько судить нас усіх — от би Батько хоч раз мав добрість упасти на голову Джофрі та розчавити його, мов хробака. Тоді я, може, навіть повірив би септоновим байкам.»

А мав би давно усе зрозуміти. Хайме ніколи б не винайняв нікого вбивати замість себе; Серсея була надто хитра, щоб давати комусь ножа, за яким її легко вистежити; але Джофрі, зарозуміла та змалку розбещена почвара…

Попередня
-= 366 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!