Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Тиріон раптом згадав про Робба Старка. «А я ще нівроку своє весілля перебув.» Він озирнувся подивитися, як ся має його дружина, та у палаті робилося таке, що Санси ніде не було видно. Зате на очі йому трапилася весільна чара, забута на підлозі. Тиріон підійшов і схопив її до рук. На дінці лишилося з палець темного червоного вина. Тиріон подумав хвилинку, а тоді вилив напій на підлогу.

Маргерія Тирел трусилася у обіймах бабусі; стара втішала її словами:

— Тримайся, дитинко, не втрачай голову.

Більшість музик утекли; останній сопілкар на галереї виводив щось повільне і тужливе. Унизу трапезної навколо дверей зчинився страшний безлад — гості борюкалися і топтали один одного. Золотокирейники пана Аддама забігали усередину, щоб відновити лад у палаті, а гості вискакували геть у ніч, запинаючись, ридаючи, вибльовуючи вечерю та біліючи обличчями з жаху. Тиріонові запізно спало на думку, що йому теж незле було б зникнути.

Коли він почув вереск Серсеї, то зрозумів, що все скінчилося.

«Отепер тікай. Негайно.» Та натомість він чомусь зашкандибав до сестри. Вона сиділа у калюжі вина, колихаючи у обіймах тіло сина. Сукня її була розірвана і заплямована, обличчя — біліше за крейду. Худий чорний собака просунув допитливий писок повз її руки, принюхався до трупу Джофрі.

— Хлопець помер, Серсеє, — мовив князь Тайвин і поклав на плече своєї дочки руку в рукавичці. Тим часом один зі стражників відігнав собаку геть. — Відпусти його. Хай спочиває.

Знадобилися зусилля двох лицарів Королегвардії, щоб розтиснути їй пальці. Тіло короля Джофрі Баратеона ковзнуло з її рук на підлогу — мляве, позбавлене останнього вогника життя.

Верховний септон став поруч на коліна.

— Батьку Вишній у небесах, суду твого справедливого просимо для нашого доброго короля Джофрі, — співучо завів він молитву за упокій.

Маргерія Тирел щодуху заголосила; Тиріон почув, як її мати, пані Алерія, повторює:

— Він удавився, люба моя. Удавився пирогом. Ти тут ні до чого. Він удавився — ми всі бачили.

— Ні, він не удавився! — Голос Серсеї був гостріший за меч пана Ілина. — Мого сина отруїли!

Вона озирнулася на білих лицарів, що безпорадно мулялися навколо.

— Королегвардіє! Виконуйте свій обов’язок!

— Перепрошую пані королеву? — завагався пан Лорас Тирел.

— Схопіть мого брата! — наказала Серсея. — Це він зробив — він, карлик! Він та його клята дружина! Це вони вбили мого сина і вашого короля! Хапайте їх! Хапайте їх обох!

Санса V

Далеко у місті закалатав дзвін.

Санса почувалася, наче уві сні.

— Джофрі помер! — мовила вона до дерев, побоюючись прокинутися.

Коли вона вибігала з престольної палати, король був іще живий: стояв на колінах, дер собі горлянку нігтями, намагався розірвати власну плоть у несамовитій спробі вдихнути повітря. Од видовиська волосся ставало дибки; Санса обернулася і втекла, схлипуючи. З нею разом утекла і пані Танда.

— Ви маєте добре серце, юна пані! — мовила вона до Санси дорогою. — Не кожна діва так побиватиметься за чоловіком, який відмовився від неї та видав заміж за карлика!

«Добре серце. То виходить, я маю добре серце.» Навіжений сміх підскочив до горла, та Санса спромоглася його придушити. Дзвони калатали поволі, статечно та сумно. Бам-м, бам-м, бам-м. Так само вони дзвонили за королем Робертом. Джофрі помер, він мертвий, його нема на світі, він мертвий, мертвий, мертвий! Навіщо вона плаче, якщо кортить танцювати? Невже це сльози радощів?

Санса знайшла свій одяг там, де сховала його позаминулої ночі. Без покоївок розв’язувати шворки на сукні довелося довше, ніж вона сподівалася. Руки рухалися на диво незграбно, зате страх майже зник.

— Які жорстокі ті боги! Забрати короля таким юним та вродливим, ще й на власному весіллі! — казала їй пані Танда.

«Боги справедливі» — подумала Санса. Робб теж загинув на весіллі. Саме за ним вона і плакала. «За ним та за Маргерійкою.» Бідолашна Маргерія — двічі вийти заміж і двічі овдовіти. Санса ковзнула рукою геть із рукава, стягла сукню донизу і вивернулася з неї, а тоді згорнула клумаком і запхала у дупло дуба, звідки витягла одежу, сховану для втечі. «Вдягайтеся якнайтепліше» — попередив пан Донтос, — «і якнайтемніше». Чорного одягу вона не мала зовсім, а тому обрала сукню товстої бурої вовни. Щоправда, стан сукні прикрашали річкові перли. «Та нічого, кирея їх приховає.» Кирея була темно-зелена, з великою відлогою. Санса вдягла сукню через голову і накинулася киреєю, хоча каптур лишила відкинутим. Були там і черевики: прості та міцні, з низькими підборами та широкими носаками. «Боги почули мої молитви» — думала вона заціпеніло, наче уві сні. — «Шкіра — наче порцелянова. Чи кістяна. А може, і сталева.» Руки рухалися зсудомлено, незграбно, наче ніколи не вміли розпускати волосся. На мить вона пошкодувала, що з нею немає Шаї, щоб допомогти з сіточкою.

Попередня
-= 377 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!