Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Коло дверей підвалу до них приєднався байстрюк зі Щеботу. Вони хутко подолали тінистий двір, пройшли кілька сходинок униз під кам’яним хвостом завмерлого навіки дракона. Коло потерни чекали Левис Рибалчиха і Омер Ожина, а біля їхніх ніг лежали двоє міцно зв’язаних стражників.

— Де човен? — запитав Давос.

— Онде, — відказав Левис. — Четверо веслярів. Як обійдете ріг, тамтечки вам і галера на котві стоїть. «Божевільний Прендос».

Давос видав короткий смішок. «Корабель, що названо на честь божевільного. Влучно.» Саладор Саан мав смак до чорних жартів.

Давос став перед Едріком Штормом на коліно.

— Зараз я мушу тебе залишити, — мовив він. — Отам чекає човен, він довезе тебе до галери. А далі ти поїдеш за море. Ти — Робертів син, тому я знаю, що ти збережеш мужність, хай що далі станеться.

— Збережу. Лишень… — Малий про щось вагався.

— Уяви собі, що це — цікава пригода, юний паничу. — Давос намагався підбадьорити його жвавим голосом. — Початок великої та цікавої пригоди твого життя. І хай береже тебе Воїн.

— А вам, князю Давосе, хай Батько подарує правий суд.

Хлопчик рушив разом зі своїм родичем паном Андрешем крізь потерну в стіні. Решта пішла слідом, лишивши тільки байстрюка зі Щеботу. «Даруй мені, Батьку, правий суд» — пригнічено повторив Давос. Але наразі його турбував не суд небесного Батька, а суд земного короля.

— Оцих двох куди? — спитав про стражників пан Роланд, поки зачиняв двері та закладав їх засувом.

— До льоху, — відповів Давос. — А щойно Едрік безпечно рушить у подорож, звільніть — хай ідуть собі.

Байстрюк коротко та різко кивнув. Казати більше було нічого — легка частина справи скінчилася. Давос натягнув рукавичку, шкодуючи, що з ним нема його оберега на щастя — з тією торбинкою кісточок на шиї він почувався кращою, мужнішою людиною. Давос пробіг пальцями крізь трохи вже рідкувате брунатне волосся і подумав, чи не варто його підстригти. Адже треба належно виглядати, коли стоїш перед очима короля.

Дракон-Камінь ще ніколи не здавався Давосові таким темним та лячним. Він ступав повільно, чуючи відлуння власних кроків од чорних стін та драконів. «На щастя, лише кам’яних. Молюся, щоб вони ніколи не прокинулися.»

Попереду зловісно громадився Тулумбас. Вартові на дверях, побачивши його, прибрали схрещені списи та відкрили прохід. «Певно ж, не для цибульного лицаря. Для Правиці Короля.» Принаймні, входив до башти ще Правиця Короля — а от хто з неї вийде, про те Давос не відав. «Якщо взагалі колись вийде…»

Сходи здалися йому довшими та крутішими, ніж раніше. Можливо, він просто втомився. «Матір не створила мене для таких справ.» Його зліт відбувся надто швидко і надто високо, а повітря тут у височині було надто розріджене і не давало дихати. Хлопчиною він мріяв про коштовні скарби, та покинув ті мрії вже багато років тому — натомість, коли виріс, почав бажати лише кілька морґів доброї землі, зручне обійстя для спокійної старості та кращого життя для своїх синів. Сліпий Байстрюк розповідав йому, що розумний перемитник не повинен ані ганятися за великим багатством, ані притягати до себе забагато уваги. «Трохи землі, добра хата на помості, величання паном перед іменем. Чого ще бажати?» Якщо він переживе цю ніч, то забере Девана та попливе додому — на півострів Пізьма, до своєї любої Мар’ї. «Ми разом засумуємо за нашими загиблими синами, виростимо живих людям на добро, і більше жодним словом не згадаємо про жодного короля.»

Коли Давос увійшов до Палати Мальованого Столу, вона стояла темна та порожня. Мабуть, король ще не повернувся з ніч-ватри з Мелісандрою та королевиними людьми. Давос став на коліна і розпалив у комині вогонь, аби вигнати вогку холоднечу з круглої палати і порозганяти пітьму по кутках. Потім він обійшов кожне вікно по черзі, повідкидав важкі оксамитові завіси і повідчиняв дерев’яні віконниці. Досередини увірвався вітер, дмухнув пахощами солі та моря, смикнув його за кирею.

Давос сперся на підвіконня коло північного вікна — вдихнути трохи холодного нічного повітря. Він сподівався хоч краєм ока побачити, як «Божевільний Прендос» піднімає вітрило, та скільки не вдивлявся удалину, море лишалося чорним та порожнім. «Може, він уже далеко звідси?» Давос міг тільки молитися, щоб корабель якнайшвидше опинився поза досяжністю. А з ним — і хлопчик.

Півмісяць то визирав з-за високих хмар, то знову ховався за них. Давос бачив деякі знайомі зірки. Онде на захід плив Байдак, а он там — Лампада Стариці, чотири яскраві зірки навколо золотого марева. Крижаний Дракон майже увесь заховався у хмари — лишилося хіба що яскраве блакитне око, що позначало північ. «Небо повниться перемитницькими зірками.» Ті зірки були Давосові старими друзями і дарували йому добру надію.

Попередня
-= 391 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!