Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Ні, це справа вашого Правиці, пане королю. — Мелісандра кинула на Давоса проникливий погляд. — Ви привезете його назад, мосьпане. Неодмінно привезете.

— Хлопчик поза межами моєї досяжності, — мовив Давос. — І вашої теж, ясна пані.

Погляд її червоних очей спалахнув так, що він аж зіщулився.

— Я мала б лишити вас у пітьмі, пане. Ви розумієте, що ви накоїли?

— Я виконав свій обов’язок.

— А дехто сказав би — вчинив зраду.

Станіс пішов до вікна і витріщився у ніч. «Корабля видивляється, абощо?»

— Я підняв тебе з грязі у князі, Давосе. — Голос його звучав радше стомлено, ніж сердито. — Невже за те я не міг сподіватися хоч на краплю вірності?

— Четверо з моїх синів загинули за вас на Чорноводі. Я сам теж трохи не загинув. Моя вірність належала вам завжди і належатиме надалі.

Давос Лукомор довго і ретельно наперед міркував над словами, які зараз мав сказати наступними. Знав-бо, що саме вони вирішать, жити йому чи померти.

— Ваша милість колись змусили мене присягнутися, що я завжди чесно радитиму і швидко коритимуся, захищатиму вашу державу проти ворога і боронитиму ваших підданих. Та хіба Едрік Шторм — не один з ваших підданих? Тих самих, яких я присягнувся захищати. Я дотримав своєї присяги. То яка ж це зрада?

Станіс знову заскреготів зубами.

— Я ніколи не прохав цієї корони! Золото холодить і важко давить на голову. Та поки я король, то маю обов’язок… і якщо мушу принести полум’ю в жертву одну дитину, аби врятувати од пітьми тисячу тисяч інших… Жертва… не буває легкою, Давосе. Інакше це не справжня жертва. Скажіть йому, ясна пані.

Мелісандра мовила:

— Азор Ахай загартував Світлоносця у крові серця власної коханої дружини. Якщо людина віддає богові одну корову, а має тисячу, така жертва нічого не варта. Коли ж вона має лише одну корову і віддає її…

— Вона говорить про корів! — мовив Давос до короля. — А я кажу про хлопчика, друга вашої дочки, сина вашого брата!

— Сина короля з силою королівської крові у своїх жилах. — Мелісандрин рубін сяяв у неї на горлі, наче криваво-червона зірка. — Ви гадаєте, Цибульний Лицарю, що врятували цього хлопчика? Коли настане довга ніч, Едрік Шторм помре разом із рештою, де б не заховався. І ваші сини теж. Пітьма та холод укриють землю. Ви втручаєтеся у те, чого не розумієте.

— Є багато такого, чого я не розумію, — визнав Давос. — І ніколи не прикидався, що розумію. Я знаюся на морях та річках, на обрисах берегів, на мілинах та підводних скелях. Я знаю таємні затоки, де можна непомітно висадитися на берег з човна. А ще я знаю одне: або король захищає свій люд, або він не король.

Обличчя Станіса потемнішало.

— Ти смієш глузувати з мене просто у обличчя? Чому я мушу слухати про обов’язки короля від цибульного перемитника?

Давос упав на коліно.

— Якщо я образив вашу честь, відрубайте мені голову. Я помру, як жив — вірним вам слугою. Та спершу вислухайте. Заради тієї цибулі, яку я вам привіз, і тих пальців, які ви в мене забрали — вислухайте мене востаннє.

Станіс дістав Світлоносця з піхов. Сяйво заповнило палату.

— Кажи, що маєш, та кажи швидко.

Жили на шиї короля напружилися, наче корабельні линви.

Давос пошарпав кирею і видобув зім’ятий шмат пергамену — тоненьку та немічну дрібничку, яка лишилася його єдиним щитом.

— Правиця Короля мусить уміти читати й писати. Маестер Пилос навчає мене.

Давос розправив листа на коліні й почав поволі читати при світлі чарівного меча.

Джон VIII

Йому наснилося, що він знову в Зимосічі — кульгає повз кам’яних королів на кам’яних престолах. Сірі гранітові очі поверталися за ним, сірі гранітові пальці стискалися на руків’ях іржавих мечів, покладених на коліна. «Ти не Старк» — чулося їхнє бурмотіння важкими та низькими гранітовими голосами. — «Тобі тут не місце. Іди геть.» А він ішов глибше у пітьму.

— Батьку! — кликав він. — Бране! Ріконе!

Але ніхто не відповідав. Шию холодив морозний вітер.

— Дядьку! — кликав він далі. — Дядьку Бенджене! Батьку! Благаю вас, пане батьку, допоможіть!

Нагорі стукотіли тамбурини. «У великій трапезній бенкетують, але мене там не чекають. Адже я не Старк, і мені тут не місце.» Костур послизнувся, він упав на коліна. У крипті ставало дедалі темніше. «Все світло кудись зникло, наче й не було.»

— Ігритто? — прошепотів він. — Пробач мені. Благаю…

Але то був лише лютововк — сірий, моторошний, заплямований кров’ю. Він похмуро, ніби сумно виблискував золотими очима крізь пітьму…

Келія була темна, постіль під ним — тверда. Він згадав, що то його власна постіль у келії шафаря-зброєносця під покоями Старого Ведмедя. Насправді вона мала б дарувати йому солодші сни, та де ж пак. Він змерз і трусився навіть під купою хутра. Ще перед великим розвідницьким походом Привид завжди поділяв келію з ним, зігріваючи у холоді ночі. А у дикій пущі поруч спала Ігритта. «І обох зі мною вже немає.» Ігритту він спалив сам, бо знав, що таке було б її бажання, а Привид… «Де ж ти є, друже?» Невже він мертвий? Невже саме це означає його сон — скривавлений вовк у крипті замку? Але ж вовк уві сні був сірий, не білий. «Сірий, як Бранів.» А чи тенни не вистежили його після Королевиного Вінця? Якщо вистежили, то Бран загубився для нього навіки.

Попередня
-= 393 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!