Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Манс хоче позбавити нас мужності, лякає числом. То може, він нас за дурників уважає? — Джон уже не говорив, а кричав. Кожен братчик слухав його, не зводячи очей. — Запряжки, вершники, оті піші йолопи… що вони нам тут зроблять? Хто з вас коли бачив, щоб мамут видирався стіною?

Джон знущально засміявся, а Пип, Овейн і півдесятка інших підхопили його сміх.

— Вони нічого не варті! Від них менше хісна, ніж від наших солом’яних братчиків! Вони не можуть нас досягнути, не можуть нам зашкодити, ба навіть налякати не можуть! Адже так?

— ТА-А-А-К! — заволав у відповідь Грен.

— Вони там унизу, а ми тут нагорі, — продовжив Джон, — і поки ми тримаємо браму, вони не пройдуть. Вони не пройдуть!

Тепер у відповідь його власні слова заволали усі. У повітрі змахнули мечі та луки, щоки зачервонілися. Джон побачив Барила, що стояв з рогом на ремені під пахвою.

— Брате мій, — мовив Джон, — сурми до битви.

Барило вишкірився, підніс ріг до вуст і дмухнув два довгі заклики. Це означало «напад дичаків». Йому відповіли інші роги, і скоро Стіна аж здригнулася, а луна від глибокого низького ревища потопила решту звуків.

— Лучники, — мовив Джон, коли роги замовкли, — націляйтеся на велетнів коло тарана. Усі до одного, хай вам грець! Стрілятимете за моїм наказом, не раніше. У велетнів коло тарану, зрозуміло?! Хочу, щоб із кожним кроком стріли на них сипали дощем. Але спершу почекайте, поки наблизяться. Хто мені змарнує стрілу, той полізе униз і принесе її назад. Усі мене розчули?!

— Я розчув! — загудів Овейн Пришелепок. — Я розчув тебе, Снігу-воєводо!

На це Джон розреготався, наче п’яний чи навіжений, і хлопці розреготалися разом із ним. Собачі запряжки та вершники на краях війська до того часу вже добряче випередили середину. Джон помітив, що дичаки ще не подолали й третини тієї версти, що відділяла їх від Стіни, а їхній бойовий лад вже руйнувався.

— Зарядіть журавлі «воронячими лапами», — наказав Джон. — Овейне, Барило! Розверніть метавки до середини. Скорпіони зарядити вогняними списами і чекати мого наказу!

Він махнув до хлопчаків з Кротовини.

— Гей, ти, ти і ти! Стійте напоготові зі смолоскипами!

Дичацькі лучники не забували стріляти, поки бігли у наступ: кидалися уперед, зупинялися, пускали стріли, тоді перебігали ще зо п’ять сажнів. Стріл було так багато, що повітря аж повнилося ними, мов чорним димом; та всі вони падали у прикрій далині від цілей. «Дарма пнуться» — подумав Джон. — «Ось і вилізла їм нестача послуху та ладу.» Коротші луки з рогу та дерева, якими користувався вільний нарід, не били так далеко, як довгі тисові луки Нічної Варти; до того ж дичаки намагалися поцілити людей, що вивищувалися над їхніми головами на сто сажнів.

— Хай стріляють, — мовив Джон. — Чекати. Триматися.

Кобеняки плескали полами на вітрі позаду них.

— Бачите? Вітер проти нас — він зноситиме нам стріли. Чекаймо.

«Ближче, ближче…» Верещали кози, гриміли котли, безсило падали з повітря на землю дичацькі стріли.

— ТЯГНИ!

Джон підняв свого лука і натягнув тятиву аж до вуха. Так само вчинив Шовкун, а за ним Грен, Овейн Пришелепок, Зайвий Чобіт, Чорний Джак Булвер, Арон та Емрік. Зея підсмикнула арбалета до плеча. Джон дивився, як наближається таран, як мамути та велетні, перевалюючись, дибають з обох його боків. Вони здавалися такими малими — ось зараз візьмеш, та й розчавиш їх одноруч. «Аби ж мати таку руку.» Дичаки саме долали місце, вночі засіяне смертю. Сотні ґав злетіли з мертвого мамута, лякаючись грому копит. Ближче, ближче, аж ось…

— ПУСКАЙ!

Чорні стріли з сичанням ринули донизу, наче змії на перистих крилах. Джон не гаяв часу роздивлятися, чи влучили вони, чи ні, а смикнув з сагайдака другу стрілу, щойно перша злетіла з тятиви.

— Накладай, тягни, пускай!

Стріла полетіла, Джон намацав іншу.

— Накладай, тягни, пускай!

Знову, а потім знову. Джон вигукнув наказ до журавля, почув скрипіння та важкий глухий удар, побачив, як у повітрі майнули кількасот шпичастих сталевих «воронячих лап».

— Метавки! — гукнув він. — Скорпіони! Лучники! Пускайте, коли готові!

Дичацькі стріли тепер влучали у Стіну за сотню стоп під їхніми ногами. Другий велетень крутнувся і захитався.

— Накладай, тягни, пускай!

Мамут раптом збочив і врізався просто у іншого мамута, скидаючи велетнів на землю.

— Накладай, тягни, пускай!

Джон побачив, що таран перекинуто і покинуто, а велетні, які його штовхали, загинули або конають від ран.

— Вогняні стріли! — вигукнув він. — Спалити отого тарана, хай йому грець!

Попередня
-= 397 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!