Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Вереск поранених мамутів і гучні стогони велетнів мішалися з гуркотом котлів та вищанням кіз у жахливу, страхолюдну музику. А лучники все натягали та пускали, наче й не чули нічого — мов глухий, а тепер уже й мертвий Дик Фолярд. З усіх трьох братств Нічної Варти на Стіні зараз стояли самі покидьки — але все-таки братчики Варти. А дичаки не пройдуть, поки живий хоч один братчик Варти.

Один із мамутів здурів от болю та жаху і почав безладно бігати, розкидаючи дичаків хоботом та плюндруючи лучників ногами. Джон знову напнув лука і випустив у кошлату спину звіра ще одну стрілу, аби його заохотити. На сході та заході краї дичацької орди досягли Стіни без опору. Запряжки спинилися або розвернулися, вершники заходилися мулятися туди-сюди під велетенською крижаною скелею.

— Коло брами! — закричав хтось. Імовірно, Зайвий Чобіт. — Мамут коло брами!

— Вогонь! — гарикнув Джон. — Грене, Пипе, нумо!

Грен пхнув лука комусь обіч себе, перекинув барило олії набік і покотив до краю Стіни, де Пип вибив чопа, запхав у отвір скручену ганчірку і підпалив смолоскипом. Разом вони перекинули барило через край. За сотню стоп униз воно гепнулося об Стіну, порснувши дощем розтрощених клепок та палаючої олії. А Грен уже котив до краю друге барило, а третє штовхав братчик на ім’я Барило. Пип запалив гноти, і обидва полетіли униз.

— Влучили! — заверещав Шовкун, висунувши голову так далеко, що Джон злякався: ось зараз випаде. — Влучили, влучили, смерть йому!

Джон почув ревище полум’я. На очі з’явився палаючий велетень, запнувся, покотився землею.

І раптом мамути побігли. Побігли від диму та вогню, давлячи з жаху всіх, кого лиха доля поставила позаду них. Кого з велетнів та дичаків не задавило, ті самі відсахнулися назад, звільняючи шлях. За пів-удару серця уся середина дикого війська зламалася та змішалася. Вершники на краях побачили, що інші тікають, і також вирішили відступити, не проливши ані краплі крові. Заторохтіли геть від Стіни і грізні на вигляд собачі запряжки-колісниці, не вчинивши геть нічого, крім стукоту і брязкоту. «Коли таке військо ламається і тікає, його вже ніщо не зупинить» — подумав Джон Сніговій, спостерігаючи похапливий відступ. Стукіт котлів припинився. «Як тобі смакує така музика, Мансе? Як тобі смакує жона дорнійця?»

— Чи в нас когось поранено? — гучно запитав він.

— Ті кляті лайдаки поцілили мені в ногу. — Зайвий Чобіт висмикнув стрілу і помахав над головою. — В дерев’яну!

Братчики привітали його запальним і безладним галасом. Зея вхопила Овейна за руки, крутнулася у танку і на очах в усіх подарувала довгий вологий поцілунок. Джона вона теж спробувала поцілувати, але він ухопив її за плечі та відсторонив від себе м’яко, проте рішуче.

— Ні, — вимовив він, а про себе подумав: «Годі з мене цілунків».

Раптом на нього навалилася втома, стояти зробилося невимовно важко, а ногу охопила суцільна мука від коліна до паху. Джон зосліпу намацав костура і підперся ним.

— Пипе, допоможи дійти до кліті. Грене, ти тримаєш Стіну.

— Я?! — перепитав Грен.

— Він?! — перепитав Пип.

Важко було сказати, хто з них нажахався більше.

— А… а-але ж, — забелькотів Грен, — що… що мені робити, якщо дичаки знову нападуть?

— Зупинити їх, — відповів Джон.

Поки вони їхали донизу, Пип зняв шолома і витер лоба.

— Морозний піт. Чи є щось гидкіше за піт у мороз? — Він зареготав. — О божечки, я й не думав, що буває такий голод. Присягаюся, оце б цілого зубра зжер. Як гадаєш, ми допросимося в Гоба, щоб він нам Грена засмажив?

Та коли Пип розгледів Джонове обличчя, його посмішка згасла.

— Що таке? Нога?

— Нога, — погодився Джон. Аби вичавити з себе навіть одне-єдине слово, знадобилося неабияке зусилля.

— Ти ж не переймаєшся з-за битви? Битву ми виграли.

— Відповім, коли побачу браму, — похмуро буркнув Джон.

«Хочу жаркий комин, гарячу страву, теплу постіль і якогось трунку, щоб нога не боліла» — сказав він собі. Та спершу він мусив перевірити прохід і з’ясувати, що сталося з Доналом Нойє.

Після битви з теннами вони майже цілий день прибирали лід і уламки дерева від внутрішньої брами. Плямистий Баш, Барило і кілька інших будівничих палко заперечували, закликаючи лишити рештки на місці як перешкоду для Манса. Та це означало покинути оборону проходу, про що Нойє не хотів і чути. Приставивши людей до стельних бійниць, наготувавши лучників та списників за кожними ґратами, можна було силами кількох рішучих братчиків дати відсіч у сто разів численнішому війську дичаків і геть завалити прохід їхніми трупами. Донал Нойє не збирався дарувати Мансові Розбишаці вільний прохід крізь лід Стіни, а тому, озброївшись кайлами, заступами та мотуззям, братчики розтягли уламки сходів навсібіч і знову докопалися до проходу.

Попередня
-= 398 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!