Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Джон почекав коло холодних залізних ґратів, поки Пип ходив до маестра Аемона по запасного ключа. На диво, маестер з’явився сам, ще й з Клідасом, що ніс ліхтаря.

— Приходь до мене, коли скінчимо, — мовив старий до Джона, поки Пип колупався з ланцюгами. — Тобі треба змінити перев’язку і накласти свіжої масті. Та й від болю трохи сон-вина не завадить.

Джон мляво погодився. Двері відчинилися. Пип зайшов першим, Клідас за ним з ліхтарем. Джон ледве мав сили не відставати від маестра Аемона. Лід стискався з усіх боків, холод просякав до кісток, вага Стіни над головою давила на серце; здавалося, що ідеш горлянкою крижаного дракона. Братчики дійшли до коліна, подолали його, потім друге. Пип відчинив другі залізні ґрати. Вони пройшли ще трохи, знову повернули і побачили попереду крізь лід світло — слабке та тьмяне. «Погано» — зрозумів Джон негайно. — «Дуже погано.»

Потім Пип сказав:

— Онде на долівці кров.

Останні три сажні проходу стали місцем битви та смерті. Зовнішні двері з окутого залізом дубу порубали сокирами і зрештою зірвали з завіс. Крізь уламки досередини заповз один із велетнів. Ліхтар кинув на похмуре видовисько похмуре червонясте світло. Пип відвернувся виблювати, а Джон мимоволі позаздрив сліпоті маестра Аемона.

Нойє з хлопцями чекав усередині позаду важких залізних ґратів — таких самих, які щойно відчинив Пип. Двійко арбалетників випустили тузінь стріл у велетня, що ліз просто на них. Тоді, напевне, до справи узялися списники — намагалися заколоти його крізь ґрати. І все ж велетень зумів долізти, скрутити в’язи Плямистому Башеві, ухопитися за ґрати і розсунути їх убік. Ланки розірваного ланцюга всипали підлогу. «Один велетень. Усе це зробив один-єдиний велетень.»

— Усі загинули? — тихо запитав маестер Аемон.

— Так. Донал — останнім.

Меч Донала Нойє сидів до половини у велетневій горлянці. Джонові зброяр завжди здавався чималим здорованем, але у велетневих руках, що стиснули і зім’яли його тіло, він виглядав дитиною.

— Велетень зламав йому хребта. Не знаю, хто з них помер першим.

Джон узяв ліхтаря і підступив ближче, аби краще роздивитися.

— Маг. — «Нема вже велетнів у світі — я один лишився.» Він відчув сум, та сумувати не мав часу. — Це був Маг Могутній — король велетнів.

Йому закортіло на сонце. У проході було надто темно та холодно, сморід крові та смерті не давав дихнути. Джон віддав ліхтаря Клідасові, пропхався між трупів та крізь вивернуті ґрати і вийшов на денне світло подивитися, що лежить за розтрощеними воротями.

Величезна туша мертвого мамута загородила геть увесь шлях. Проминаючи звіра, Джон зачепився за ікло і розірвав кобеняка. Ще троє велетнів лежали за ним, наполовину сховані під камінням, вогкою грязюкою та затверділою смолою. Джон побачив, де вогонь підтопив Стіну, де від неї відшарувалися чималі скиби льоду, які потім розтрощилися на чорному ґрунті. Він глянув нагору — туди, звідки вони прилетіли. «Коли стоїш тут, вона здається неймовірно великою — наче зараз впаде і розчавить.»

Джон пішов досередини — там чекали інші братчики.

— Ми мусимо полагодити зовнішні ворота, вже як зможемо, а потім засипати цю ділянку проходу. Камінням, кригою — усім, що маємо. Якщо вдасться, то аж до другої брами. Панові Винтону доведеться очолити залогу, бо він у нас останній лицар. Але треба ворушитися, бо велетні повернуться, ми й оком змигнути не встигнемо. Треба йому сказати…

— Кажи йому що хочеш, — м’яко вимовив маестер Аемон, — а він тобі посміхнеться, кивне і забуде. Тридцять років тому панові Винтону Дужаку не вистачило десятку голосів, аби стати князем-воєводою. А шкода, бо воєвода з нього був би добрячий. Десять років тому він ще зберігав розум і міг очолити нас у скрутну годину. Але ті часи минули. Пан Винтон більше нічого не вартий. І ти, Джоне, знаєш це незгірш від Донала Нойє.

То була щира правда.

— Тоді ви мусите стати на чолі, — мовив Джон маестрові. — Адже ви служите на Стіні всеньке життя. Вас послухають. Ми мусимо зачинити і оборонити браму.

— Я присяжний маестер, скутий ланцюгом Цитаделі. Моє братство служить, Джоне. Ми даємо поради, але не віддаємо наказів.

— Але хтось же мусить…

— Так, мусить. Очолити замок мусиш ти.

— Ні!

— Так, Джоне. Лише ненадовго — доки не повернеться головна залога. Тебе обрав Донал, а перед ним — Кворин Піврукий. Князь-воєвода Мормонт зробив тебе своїм шафарем. Ти — син Зимосічі, небіж Бенджена Старка. Якщо не ти, то хто? Стіна твоя, Джоне Сніговію.

Ар’я XII

Щоранку, прокидаючись, вона одразу відчувала всередині себе порожнє провалля. То не був голод, хоча інколи домішувався і він — ні, то була порожнеча у тому місці, де колись знаходилося серце, де жили її брати та батьки. Голова їй теж дошкуляла — не так жахливо, як спочатку, але добряче. Утім, до болю в голові Ар’я вже звикла — принаймні, ґуля потроху спадала. Та діра усередині не дівалася нікуди. «Ця порожнеча ніколи не зцілиться» — казала вона собі, коли лягала спати.

Попередня
-= 399 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!