Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Бували й такі ранки, коли Ар’я зовсім не бажала прокидатися, а лише лежала, згорнувшись, під кобеняком, міцно стискала повіки і намагалася заснути знову. Якби Хорт дав їй спокій, вона б спала цілісінький день і цілісіньку ніч. І бачила б сни.

Бачити сни — то було найкраще. Майже щоночі їй снилися вовки — велика зграя з нею самою на чолі. Вона була більшою за інших, сильнішою, спритнішою, швидшою, уміла переганяти коней у бігу і перемагати левів у бійці. Коли вона вишкіряла зуби, то тікали найсміливіші чоловіки, черево її ніколи довго не лишалося порожнім, а хутро зігрівало навіть під холодним вітром. А ще з нею бігали її брати та сестри — багато, дедалі більше з кожним днем, люті, хижі, страшні… її зграя, що ніколи її не покине.

Та хай щоночі вона уносилася уві сні до своїх вовків — щоранку на неї чигав пес. Сандор Клеган примушував її вставати щодня, хотіла вона чи ні, лаяв своїм скреготливим голосом, а чи й смикав на ноги та трусив, аби прокинулася. Якось навіть перекинув їй на голову шолом холодної води. Вона обурено скочила, хапаючи дрижаки та палаючи ненавистю, і спробувала копнути його ногою, але він лише сміявся.

— Висушися і ходи напувати коней, хай тобі грець, — наказав він. І вона пішла.

Коней вони мали двох: Морока і гніду дорожню кобилу, яку Ар’я прозвала Боягузкою, бо на думку Сандора, вона втекла з Близнюків так само, як вони. Кобила трапилася їм на ранок після фреївської різанини — блукала у полі не прив’язана і без хазяїна. Конячка була непогана, та Ар’я не могла змусити себе полюбити боягузливе створіння. «Морок — завзятий, він би опирався.» Все ж вона порала коней, як уміла, і від обов’язку не ухилялася — мати власну кобилу, що не кажи, було краще, ніж їхати з Клеганом. Хай Боягузка була боягузкою, зате молодою, спритною і сильною. Ар’я сподівалася, що як дійде до справи, вона зможе навіть утекти від Морока.

Хорт більше не стеріг її так ретельно, як раніше. Іноді здавалося, що йому байдуже — лишиться вона чи втече. І на ніч він її більше не ув’язував у кобеняка з голови до ніг. «От візьму та й уб’ю його якось уночі» — казала собі Ар’я. Проте не вбила. «От візьму та й утечу одного дня на Боягузці» — казала вона собі, але і цього не зробила. Та й куди їй було тікати? Зимосіч лежала у руїнах. Брат її діда сидів у Водоплині, але навіть не знав її в обличчя — так само, як вона його. Можливо, пані Рідколіс привітала б її у Жолудях. А може, й ні — хтозна. До того ж Ар’я не певна була, чи зможе сама знайти ті Жолуді. Виникала в неї також думка, чи не повернутися до Шарниного заїзду, якщо його не змила повінь. При тому заїзді жив Мантулик, там бував князь Берік, він міг би знайти її знову. Анжей навчив би її стріляти з лука; вона б їздила біч-обіч із Гендрі та стала б такою ж хвацькою розбійницею, як Венда Біла Сарна з пісень.

Та Ар’я розуміла, що всі ці надії — така ж дурня, як Сансині мрії про казкових лицарів. Мантулик та Гендрі покинули її, щойно побачили нагоду, а князь Берік та розбійники хотіли лише взяти за неї викуп — так само, як Хорт. Нікому не потрібна була вона сама. «То не моя зграя — навіть Мантулик і Гендрі. Думати інакше — дурість. Я мале дурне дівчисько, а зовсім ніяка не вовчиця.»

Тому вона лишилася з Хортом і весь час кудись рухалася, не спала двічі у жодному місці, ретельно уникала містечок, замків та сіл. Одного разу Ар’я спитала Сандора Клегана, куди вони прямують.

— Світ за очі, ось куди, — відповів він. — Чого тобі ще треба? Ти для мене тепер щербатого шага не варта. Чути не хочу твого скигління. Ото як ти побігла до того клятого замку, то краще б там тебе і лишив.

— То й лишили б! — вигукнула вона, думаючи про матір.

— А як лишив би, то тебе давно убили б. Хоч би подякувала — приміром, заспівала гарненьку пісеньку, як твоя сестра.

— Ви її теж сокирою били, щоб співала?

— Я тебе вдарив плазом, сучко дурнувата! Бо якби вдарив гострим лезом, то шматки твоєї голови спливали б зараз Зеленозубом. Тому стули свою погану пельку. Якби не моя дурість, віддав би тебе сестрам-мовчальницям. Вони вирізають язики дівчиськам, що забагато базікають.

Але то він дарма сказав — за винятком того разу, Ар’я майже не розмовляла. Бувало, по цілих днях жоден із них не казав ані слова: Ар’ю мучила порожнеча, а Хорта розпирав гнів. Ар’я відчувала його лють, бачила її на обличчі, помічала, як напружуються і вигинаються його вуста, які він кидає на неї погляди. Раз у раз, беручись нарубати дров на вогнище, Хорт спалахував похмурим сказом і починав шматувати живе чи мертве дерево або зламане гілля так люто, що скоро на землі лежало разів у двадцять більше палива та розпалу, ніж вони потребували. Час від часу власна несамовитість геть-чисто його виснажувала, і по тому Клеган падав спати, навіть не запалюючи вогню. Такі вечори Ар’я ненавиділа, і його за них теж, а відтак сиділа і довго витріщалася на сокиру. «На вигляд страшенно важка. Та байдуже — як треба буде, то й підніму, і змахну. І битиму вже ж не пласким боком.»

Попередня
-= 400 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!