Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Сама Санса вкрай рідко насмілювалася показатися на чардаку. Її мала бесіда була вогка і холодна, та все одно їй було надто зле дорогою, щоб виходити… зле від страху, зле від лихоманки, зле від морської хвороби… втримати у шлунку нічого не вдавалося, і навіть сон не бажав приходити. Кола вона заплющувала очі, то бачила, як Джофрі роздирає на собі комір і м’яку шкіру власної горлянки, а потім помирає зі шматочками скоринки пирога на вустах і винними плямами на жупані. Коли на туго напнутих линвах вищав і бринів вітер, вона згадувала про жахливий тоненький виск, із яким Джофрі намагався вдихнути повітря. Інколи Сансі снився і Тиріон теж.

— Він нічого не скоїв! — якось сказала вона Мізинцеві, коли той навідався до її помешкання поспитатися про здоров’я.

— Джофрі він не вбивав, це правда, проте руки в карлика не надто чисті. Ви знали, що він колись уже мав дружину?

— Він сам мені розповідав.

— А чи розповідав, що коли дружина йому набридла, він подарував її на забавку батьковим стражникам? Хтозна — з часом вас могла спіткати та сама доля. Отож не лийте сліз по Бісові, ласкава панно — він того не вартий.

Вітер солоними пальцями скуйовдив Сансі волосся. Вона здригнулася. Навіть тут, близько до берега, живіт їй нуртувало від качання корабля. А ще їй відчайдушно бракувало купелі та переміни чистого одягу. «З лиця, мабуть, змарніла, як той труп. І блювотинням засмерділася.»

Ззаду підійшов і став князь Петир — як завше, привітний та веселий.

— Доброго раночку вам! Солоне повітря дуже бадьорить, хіба ні? Ще й хіть до їжі будить неабияку! — вигукнув він, потім придивився до Санси і огорнув її плечі співчутливою рукою. — Та ви нездорові! Чого це личко таке бліденьке!

— Живіт млоїть. Морська хвороба змучила.

— То вам треба трошки вина, і усе минеться! Вип’єте келишка-другого, щойно будемо на березі. — Петир вказав туди, де проти бляклого сірого неба малювалася стара крем’яна вежа; на скелях біля її підніжжя вирували хвилі. — Бачте, яка краса? На жаль, безпечно кинути котву тут годі й думати. На берег поїдемо човном.

— Сюди?! — Санса аж ніяк не прагнула висаджуватися на берег тут. Вона чула від людей, що Пальці — то місця похмурі й убогі; невеличка вежа удалині здавалася жалюгідною та покинутою. — Чи не можна мені лишитися на кораблі, доки ми не рушимо до Білої Гавані?

— Відси «Цар» вирушає на схід до Браавосу. Вже без нас.

— Але ж… ласкавий пане, ви казали… що ми пливемо додому…

— Осьде він і є, мій убогий дім. Та що поробиш — такий від батька дістався. На жаль, навіть назви не має. А ви ж погодитеся, мабуть, що стіл великого вельможі мусить мати величну назву. Хіба не так? Зимосіч, Соколине Гніздо, Водоплин — то все великі славетні замки. Та й титул князя-господаря гаренгольського нівроку на язику виграє — солодка музика, та й годі. Але ким я був раніше? Князем на Овечих Бибках, господарем у Жахливих Протягах? Е ні, така музика мені зовсім не до смаку.

Його сіро-зелені очі окинули її невинним поглядом.

— Щось ви засмутилися, ясна моя панно. Невже ви думали, що ми поїдемо до Зимосічі? Люба моя, та ж Зимосіч захоплено, пограбовано і спалено! Всі, кого ви там знали і любили, загинули. Ті північани, які не скорилися залізнякам, чубляться між собою. Навіть на саму Стіну вчинено напад. Зимосіч була вам, Сансо, домом дитинства, та ви більше не дитина. Ви доросла жінка і мусите збудувати собі новий дім.

— Але ж не тут! — пробурмотіла вона у розпачі. — Тут так…

— …тісно, похмуро і гидко? Саме так, чи й гірше. На Пальцях добре живеться, лише якщо ти камінь — лежи собі на березі, горя не відай. Та не лякайтеся, ми тут не лишимося і на два тижні. Розраховую, що ваша тітка вже їде з почтом назустріч.

Він посміхнувся.

— Адже ми з пані Лізою одружуємося.

— Одружуєтеся?! — Сансі перехопило подих. — Ви? З моєю тіткою?!

— Чому б ні? Князь на Гаренголі й господиня Соколиного Гнізда — хіба не пара?

«Ви ж казали, що кохаєте лише мою матір.» Але ж пані Кетлін загинула… і навіть якщо колись таємно кохала Петира так, що віддала йому свою цноту, тепер це вже нічого не важило.

— Замовкли, панно? — запитав Петир. — А я ж так сподівався отримати ваше благословіння на мій шлюб. Нечасто стається, щоб хлопчина, уроджений серед каменів та овечого лайна, одружувався з донькою Гостера Таллі та вдовицею Джона Арина.

— Я… я молитимуся за довгі роки щастя, безліч дітей і море подружньої втіхи у вашому шлюбі.

Востаннє Санса бачила сестру матері бозна-скільки років тому. «Але ж вона буде добра до мене, хоча б заради матінки. Все-таки рідна тітка, одна кров.» До того ж у піснях багато співалося про красу Долини Арин. Може, лишитися тут на якийсь час — то не така вже й халепа.

Попередня
-= 420 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!