Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Петире! — стогнала тітка. — О Петире, любий Петире, ой-ой-ой! Так, так, Петире, саме так! Ой, як я тебе хочу!

Співець пані Лізи завів «Панянчину вечерю», надавши їй зухвало-сороміцького присмаку, та навіть його гра і спів не могли заглушити Лізин галас.

— Зроби мені дитинку, Петире! — верещала вона. — Зроби мені миленьку маленьку дитинку! О Петире, о мій любесенький, мій дорогесенький, ПЕ-Е-Е-Е-Т-И-И-И-Р!

Останній її вереск був такий гучний, що аж собаки загавкали. Дві з тітчиних покоївок реготали з неї, не криючись.

Санса вийшла сходами долу в ніч. На столи з рештками бенкету сіяв дощик, повітря пахкотіло чистотою та свіжістю. Мимоволі накотили спогади про її власну весільну ніч з Тиріоном. «У темряві я стаю Лицарем Квітів» — казав він. — «Я зможу бути добрим до тебе.» Але то була лише ланістерівська брехня. «Собака завжди брехню винюхає» — казав їй колись Хорт. Зараз вона майже почула грубий скрегіт його голосу. — «Подивися навколо і добре понюхай. Тут усі до одного — брехуни… й усі до одного вправніші від тебе.» Їй раптом стало цікаво, куди доля занесла Сандора Клегана. Чи знає він, що Джофрі убито? Чи байдуже йому, чи ні? Адже він, панцирний слуга принца, впродовж багатьох років беріг його життя від небезпек.

Санса довго стояла надворі, роздивляючись навколо, а коли нарешті пішла спати, від вогнища з болотнини у темній трапезній лишилося тільки мляве сяйво жарин. Згори не долітало ані звуку. В кутку сидів молодий співець, тихо граючи собі якийсь неквапний наспів. Одна з тітчиних покоївок обіймалася та цілувалася з лицарем у кріслі князя Петира; руки обох гарячково нишпорили під одягом одне одного. Декілька чоловіків геть перепилися і тепер хропли, а один гучно блював у нужнику. В невеличкій стінній заглибині коло сходів, що правила Сансі для спання, знайшовся старий сліпий собака Брієна; Санса вляглася коло нього, а він прокинувся і лизнув її в обличчя.

— Старий ти немічний хортисько, — мовила вона, куйовдячи йому хутро. — Спи вже.

— Алейно. — Над нею стояв тітчин співець. — Мила моя Алейно! Моє ім’я — Марільйон. Я бачив, як ви увійшли з дощової ночі. Там, надворі, вогко і холодно. Дозвольте мені вас зігріти!

Старий собака підняв голову і загарчав, але співець дав йому копняка, пес заскавучав і задибав геть.

— Марільйон? — перепитала Санса непевно. — Ви… ласкаві до мене, але… благаю пробачити. Я так стомилася.

— Втома не затьмарює вашої краси! Всенький вечір я подумки складав про вас пісні: щиру та задумливу про очі, жваву та сміхотливу — про вуста, повну пристрасного вогню — про груди. Але співати їх не хочу, бо всі вони — вбогі й негідні такої вроди.

Він сів поруч на ліжко і поклав їй руку на стегно.

— Дозвольте заспівати вам хвалу своїм тілом.

Санса відчула його подих.

— Та ви п’яні!

— Я не можу сп’яніти, така вже в мене вдача. Од меду я лише веселішаю. А зараз аж палаю. — Він просунув руку вище. — І ви теж!

— Приберіть руку! Ви забуваєтеся.

— Майте ж милосердя! Я кілька годин співав пісні кохання, в мені кров аж вирує. І у вас теж, я знаю напевне… адже немає дівчат палкіших та хтивіших, ніж байстрючки. Ви вже змокріли по мені?

— Я цнотлива діва! — запручалася Санса.

— Справді? О Алейно, моя красна діво, подаруйте мені вашу цноту — і подякуєте богам, що не відмовили! Піді мною ви співатимете гучніше за пані Лізу!

Санса перелякано відсахнулася.

— Якщо ви не дасте мені спокою, моя тіт… мій батько вас повісить! Князь Петир вам не подарує!

— Мізинець? — Співець реготнув. — Оце вже ні! Я маю ласку пані Лізи, ще й прихильність малого князя Роберта. Якщо ваш батько мене зачепить, я знищу його дотепним віршем.

Він поклав руку їй на груди і трохи стиснув.

— Нумо ж знімемо це вогке ганчір’я. Та навіщо його рвати? Послухайтеся свого серця, люба панно, і самі…

Санса почула тихий шурхіт заліза на вичиненій шкірі.

— Гей, піснярику! — мовив грубий хрипкий голос. — Коли хочеш зранку заспівати, ходи зараз спати.

У пітьмі при світлі жарин з комина Санса побачила відблиск ножа. Помітив його і співець.

— Пошукай собі іншої дівки, якщо…

Блиснуло лезо, співець скрикнув.

— Ти мене порізав!

— Як не підеш, то поріжу гірше.

І Марільйон миттю зник, а інший лишився — темна постать над головою у пітьмі.

— Князь Петир наказав за вами наглядати.

Нарешті вона упізнала голос Лотора Брюна. «Не Хорт, ні, як це міг бути Хорт? Певно ж, це пан Лотор.»

Тієї ночі Санса майже не спала — лише перекидалася і крутилася, наче знову опинилася в череві «Морського царя». Їй наснилася смерть Джофрі, та коли він почав дерти горло, і кров потекла пальцями, вона з жахом зрозуміла, що то її брат Робб. Побачила вона і свою весільну ніч, і очі Тиріона, що палко їли її тіло, поки вона роздягалася. Раптом її чоловік став таким великим, яким Тиріон аж ніяк не міг бути. А коли заліз до ліжка, вона побачила у нього рубці лише на одній щоці.

Попередня
-= 426 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!