Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Що вона, певно ж, сприйняла за образу.

— То й була образа. Навіть вам очевидно, хіба ні?

— Ще б пак.

«Усе це тягнеться від часів давно минулих» — подумав Тиріон, — «від матерів, батьків і матерів їхніх батьків. Ми усі — ляльки, що танцюють на шворках тих, хто жив перед нами. А одного дня наші діти займуть наші шворки і танцюватимуть замість нас.»

— Але ж принц Раегар одружився з Елією Дорнійською, а не з Серсеєю Ланістер, панною з Кастерлі-на-Скелі. Виходить, той герць таки виграла ваша мати.

— Вона теж так гадала, — кивнув великий князь Оберин, — але ваш батько не з тих людей, хто таке забуває і пробачає. З його рук цю науку добре засвоїли спершу князь та княгиня Тарбек, а потім Рини з Кастамиру. А у Король-Березі те саме довелося спізнати і моїй сестрі. Шолома, Дагосе!

Манівець передав йому шолома: високого, визолоченого, з мідною бляхою на лобі — сонцем Дорну. Тиріон помітив, що забороло від’єднане.

— Елія та її діти довго чекали на правий суд. — Великий князь Оберин натягнув м’які червоні рукавички і знову взяв до рук списа. — Та сього дня вони його дочекаються.

Для двобою обрали зовнішнє замкове дворище. Тиріонові довелося мало не підскакувати, щоб утриматися поряд із князем Оберином, який крокував широко і швидко. «Змій аж кипить завзяттям» — подумав він. — «Сподіваймося, і отрутою теж.»

День був сірий та вітристий. Сонце намагалося пробитися крізь хмари, але Тиріон не брався вгадати, хто переможе у їхній небесній битві — не більше, ніж у земній, від якої залежало його життя.

Подивитися на справу його життя і смерті з’явилося приблизно з тисячу людей. Вони вишикувалися на бойових ходах замкових мурів, штовхалися ліктями на сходах веж та палат, визирали з дверей стаєнь, з вікон та мостів, з дахів та балконів. Двір був ущент забитий — щоб оточити досить місця для бою, золотокирейникам та лицарям Королегвардії довелося розштовхати глядачів. Хтось притяг власні стільці, аби дивитися зручніше, а хтось усівся на бочках. «Було б улаштувати двобій у Драконосхроні» — майнула в Тиріона кисла думка. — «Брали б шеляга з голови — заплатили б і за Джофове весілля, і за його ж похорон.» Деякі з глядачів посадовили на плечі малих дітей, аби ті краще бачили. Уздрівши Тиріона, діти заверещали і почали тицяти на нього пальцями.

Серсея поруч із паном Грегором сама виглядала дитиною. Гора своєю велетенською поставою в обладунку справляв геть нелюдське враження. Під довгим жовтим вапенроком з трьома чорними хортами дому Клеган він ніс на собі важку панцирну броню темної сірої криці, побиту та вищерблену в битвах, а під нею — кольчугу. Напевне, далі мали бути шари вивареної шкіри та м’якої підбивки. Глухий шолом з пласким верхом було міцно прикручено до ринграфа; єдиними отворами на шоломі були вузька зорова щілина та розсип дрібних дірочок для дихання проти рота і носа. Згори на шоломі стояв сторчма кам’яний кулак.

Якщо пан Грегор і потерпав від ран, Тиріонові через дворище цього помітно не було. «Стоїть, наче різьблений зі скелі.» Обіручний меч у шість стоп завдовжки, теж вищерблений у боях, стояв устромлений у землю перед лицарем; величезні руки пана Грегора, вдягнені у зчленовані панцирні рукавиці, спиралися на захисну перечку обабіч руків’я. Коханка великого князя Оберина, побачивши його, зблідла з лиця.

— Ти хочеш битися з оцим… отим…?! — придушено вичавила з себе Еларія Піщанець.

— Я хочу оте вбити! — недбало відповів її коханий.

Стоячи на межі смерті, Тиріон почав сумніватися. Роздивляючись великого князя Оберина, він жалкував, що йому не вдалося виставити за поборника Брона, а ще краще — Хайме. Червоний Гаспид мав на собі зовсім легкий обладунок: поножі, закавраші, ринграф, наплічники, сталевий пахвинник; тіло вкривала гнучка вичинена шкіра та м’який шовк. На кольчугу з тонких кілець він одяг ще й свою блискучу мідну луску, та навіть луска разом із кільцями не давали йому і чверті того захисту, який пан Грегор мав під своїм панциром. З від’єднаним заборолом шолом великого князя був не кращий за легку мисюрку — ба навіть без носової стрілки. Круглий сталевий щит був яскраво налощений і ніс на собі простромлене списом сонце, викладене червоним, жовтим і білим золотом у поєднанні з міддю.

«Танцював би навколо, аж він зрештою втомився б рубати і не зміг підняти меча. Чи якось збив би з ніг — коли вони лежать на спині, зріст уже не важить.» Схоже, Червоний Гаспид дотримувався тих самих поглядів на мистецтво бою, що і Брон. Але сердюк не приховував, чим йому загрожує такий спосіб. «Сподіваюся, змію, тебе на цю справу напоумили усі сім дідьків. І то якнайкраще.»

Попередня
-= 439 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!