Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Перепрошую вашу милість?

Вона обернулася і побачила позаду себе пана Барістана.

— Чого вам іще треба, пане лицарю? Я вас пожаліла, узяла на службу… тепер дайте мені трохи спокою!

— Благаю вашу милість дарувати мені, лишень… ви тепер знаєте, хто я… — Старий вагався. — Лицар Королегвардії знаходиться у присутності найяснішої особи вдень і вночі. З цієї причини обітниці вимагають від нас берегти таємниці короля так само, як його життя. Але таємниці вашого батька за правом тепер належать вам, разом із його престолом, і тому… я подумав, ваша милість можуть мати до мене запитання.

«Запитання?!» Вона мала їх сто, тисячу, десять тисяч. То чому ж не могла придумати жодного?

— Чи був мій батько справді навіженим? Божевільним? — стрілила вона. «Навіщо я це питаю?» — Візерис казав, що балачки про божевілля — то ниці хитрощі Узурпатора…

— Візерис тоді був ще дитиною, і королева берегла його, як могла. Ваш батько завжди мав у собі зерно божевілля — такої думки я дійшов дотепер. Але водночас король був чарівний, ґречний та щедрий, і його вихватки йому легко пробачалися. На початку його правління держава повнилася великими надіями… та з плином років напади ставали частішими, аж поки…

Дані спинила його.

— Чи потрібно мені це чути саме зараз?

Пан Барістан хвильку подумав і відповів:

— Напевне, ні. Зараз не потрібно.

— Так, зараз не потрібно, — погодилася вона. — Та одного дня не завадить. Одного дня ви розповісте мені усе, хороше й погане. Адже ви можете сказати про мого батька бодай щось хороше?

— Так, ваша милосте. І про нього, і про тих, хто жив перед ним. Про вашого діда Джаяхаериса і його брата, про їхнього батька Аегона, про вашу матінку… і про Раегара. Про нього — найбільше.

— Шкода, що я не знала його живим, — зі щирою тугою мовила вона.

— Шкода, що він не знав вас, — відповів старий лицар. — Коли ви будете готові, я розповім вам усе.

Дані поцілувала його у щоку і відпустила з миром.

Того вечора покоївки подали їй ягнятину, подрібнену та приправлену родзинками й вином моркву, гарячий хліб, що кришився пластівцями і спливав медом. Та Дані не змогла з’їсти ані шматочка. «Чи відчував колись Раегар таку втому?» — питала вона себе. — «Або Аегон, після стількох завоювань?»

Пізніше, коли настала пора спати, Дані взяла до ліжка Іррі — уперше після плавання кораблем. Та коли вона затремтіла у насолоді, шалено перебираючи пальцями рясне чорне волосся дівчини-покоївки і уявляючи собі обійми Дрого… його обличчя раптом перетворилося на Дааріо. «Якщо я хочу Дааріо, варто лише сказати слово.» Вона лежала, переплівши свої ноги з Ірріними. «Сьогодні він мав майже фіалкові очі…»

Тієї ночі Даніни сни були темні; тричі вона прокидалася, та не могла згадати жахіття, що її мучили, а втретє з-за неспокою не схотіла знову лягати спати. Місячне світло струменіло крізь похилі вікна, висріблювало мармурову підлогу. Прохолодний вітерець дмухав крізь прочинені двері тераси. Іррі міцно спала поруч, розтуливши вуста; один темно-брунатний сосок виглядав з-під шовкових простирадл. На мить Дані відчула спокусу, та усвідомила, що насправді жадає не Іррі, а Дрого чи, можливо, Дааріо. Покоївка була добре навчена та ласкава, але усі її поцілунки відгонили обов’язком, не пристрастю.

Дані підвелася з ліжка, лишивши Іррі спочивати у місячному сяйві. Джихікі та Місандея спали у власних ліжках. Дані накинула халата і босоніж подріботіла мармуровою підлогою на терасу. У повітрі відчувалася холоднеча, але Дані втішалася почуттям трави під пальцями і шепотом листя, що начебто перемовлялося між собою. Поверхнею маленької купальної водойми ганялися одна за одною рясиці; віддзеркалення місяця тремтіло і танцювало серед них.

Дані сперлася на низьку цегляну огорожу роздивитися місто. Меєрин спав. «Напевне, бачить сни про кращі дні.» Ніч укрила вулиці чорною ковдрою, сховала трупи, сірих щурів, які вилізли зі збіжників бенкетувати на мертвій плоті, зграї кусючих ненажерливих мух. Блимали жовтим та червоним віддалені смолоскипи у руках вартових; тут чи там слабенько світилися ліхтарі, з якими хтось дибав темними провулками. Може, один із них саме тримає пан Джораг, поволі просуваючись верхи до міської брами. «Прощавай, старий ведмедю. Прощавай, зраднику.»

Вона — Даянерис Буреродна, Неопалима, халісі та королева, Матір Драконів, переможниця чародіїв, розбивачка кайданів. І не має в світі нікого, кому б могла довіряти.

— Ваша милосте? — Коло її ліктя стояла Місандея у нічному халатику і дерев’яних сандалях на ногах. — Я прокинулася, а вас немає. Ви добре спали? Куди ви дивитеся?

Попередня
-= 450 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!