Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

«Зазнав поразки у Шепітній Пущі від Молодого Вовка Робба Старка під час Війни П’яти Королів. Перебував у полоні в Водоплині. Відпущений за невиконану обіцянку. Дорогою потрапив у полон до «Хвацьких Компанійців». Скалічений за наказом їхнього ватажка Варго Хапа — втратив мечеву руку від удару клинка Золло Жирного. Безпечно повернений до Король-Берега Брієнною, панною з дідицтва Тарф.»

Коли він скінчив писати, незаповненими лишилися більше як три чверті сторінки між золотим левом на кармазині вгорі та білим щитом унизу. Пан Герольд Вишестраж почав його історію, пан Барістан Селмі — продовжив, але решту її Хайме Ланістер мусив написати сам. І обрати, що йому писати — теж сам.

Гаразд. Відтепер він писатиме тільки те, що обиратиме собі сам.

Джон X

Вітер дмухав зі сходу, і так страшно, що важка кліть хиталася від кожного пориву, наче якесь чудовисько тягало її зубами. Вітер ковзав уздовж Стіни, бринів на кризі, ляпав Джоновими полами на ґратах кліті. Небо було похмуро-сіре, сонце — блякла, лише трохи світліша за довкілля латка, схована за хмарами. Потойбіч простору, де останніми днями вирувала битва за Стіну, виднілися тисячі табірних вогнищ. Але вони здавалися зовсім дрібними й безсилими проти мороку та холоду, що лютував навколо.

«Веселенький день.» Джон Сніговій міцніше ухопився руками в рукавицях за ґрати; вітер знову гатив по кліті, наче молотом. Зиркнувши донизу, повз власні ноги, він не побачив землі — та загубилася у тіні, наче кліть їхала у якусь темну безодню. «Власне, смерть — це і є темна безодня» — подумав Джон. — «І коли цей день скінчиться, моє ім’я навіки загубиться в тіні.»

Діти-байстрюки народжуються від хіті та брехні — так кажуть люди. І вдачу такі діти мають легковажну та зрадливу. Колись Джон хотів довести, що він не такий, показати своєму вельможному батькові, що він може бути вірним та покірним сином, як Робб. «І зганьбив себе ущент.» Робб став королем, уславленим звитягами; а якщо Джона хтось і пам’ятатиме, то лише як перебіжчика, кривоприсяжця та вбивцю. Він навіть радів, що князь Едард не дожив до цього дня і не бачить його ганьби.

«Треба було лишитися у тій печері з Ігриттою.» Якщо десь за межами цього життя є інше, він сподівався знайти її там і сказати ці слова. «Вона розпанахає мені обличчя незгірш того орла і прокляне боягузом. Але я їй все одно скажу.» Він розім’яв мечеву руку, як його вчив маестер Аемон — звичка вже всоталася йому в плоть, та й пальці треба тримати напоготові, щоб мати хоч тінь надії убити Манса Розбишаку.

Його витягли назовні того ранку, протримавши чотири дні під кригою, у келії п’ять на п’ять на п’ять стоп у будь-якому напрямку — надто тісній, аби випростатися навстоячки або хоча б простягтися на спині. Шафарі віддавна зберігали м’ясо та інші запаси у таких коморах, вирубаних у основі Стіни — там харчі повільніше псувалися… чого не можна було сказати про бранців.

— Тепер ти, Снігу-воєводо, тут і здохнеш! — сказав пан Алісер, перш ніж зачинити важкі дерев’яні двері. Джон не мав підстави йому не вірити. Але цього ранку двері відчинилися, його знову витягли на двір і відвели тремтливого та зсудомленого до Король-Башти, де він мусив ще раз стати перед пикатим Яносом Слинтом.

— Отой старий маестер каже, що я не можу тебе повісити! — оголосив Слинт. — Він написав Котерові Пайку і навіть мав безмежне нахабство показати мені листа. Він каже, що ти не перебіжчик, отакої!

— Аемон надто зажився на світі, пане князю, — підбрехнув йому пан Алісер. — Його розум затьмарений так само, як очі.

— Авжеж, — кивнув Слинт. — Сидить якийсь сліпий, ланцюгом на шиї брязкає… та за кого він себе має?

«За Аемона Таргарієна» — подумав Джон, — «за сина одного короля і брата іншого. За принца, який сам міг стати королем.» Але не сказав нічого.

— І все ж таки, — продовжив Слинт, — я не дозволю патякати, що Янос Слинт повісив когось несправедливо. В жодному разі не дозволю! Я вирішив дати тобі останню нагоду довести ту вірність, якою ти, Снігу-воєводо, так вихваляєшся. Так, останню нагоду виконати свій обов’язок!

Він звівся на ноги.

— Манс Розбишака хоче з нами домовитися. Він розуміє, що відколи в замку з’явився Янос Слинт, про його перемогу силою вже не йдеться. Тому цей Король-за-Стіною заблагав перемовин. Але він боягуз, і до нас іти не бажає. Певно, знає, що я його тут просто повішу. Повішу за ноги з верхівки Стіни на мотузці у тридцять сажнів завдовжки! Тому він не прийде, і тому попрохав, аби ми надіслали до нього посла.

— І ми надсилаємо тебе, Снігу-воєводо, — посміхнувся пан Алісер.

Попередня
-= 458 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!