Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Він був коваль. Однорукий.

— Мага Могутнього вбив однорукий коваль?! Гир! Шкода, що я того бою не бачив. А надто Манс — він би про нього пісеньку склав. Та може, ще й складе.

Тормунд зняв з сідла шкіряного міха і відкоркував його.

— Зігріймося трохи. За Донала Нойє і Мага Могутнього!

Він зробив добрячий ковток і передав міха Джонові.

— За Донала Нойє і Мага Могутнього.

Міх був повний медовухи — такої міцної, що з очей Джона бризнули сльози, а грудьми поповзли вогняні мацаки. Але після крижаної келії та холодного спуску кліттю тіло гаряче вітало кожну краплину тепла.

Тормунд відібрав міха, дмухнув ще меду і витер рота долонею.

— Магнар теннів божився, що розчахне нам браму ловко та широко, а ми гарненько прочвалаємо крізь неї, горлаючи пісні. Хотів навіть усю Стіну звалити.

— Шматок таки звалив, — відповів Джон. — Собі на голову.

— Гир! — вигукнув Тормунд. — Та й лихо з ним, із тим Стиром. Не дуже я його любив. Коли чоловік не має ані бороди, ані волосся, ані вух, то нема за що і вхопитися у добрячій бійці.

Коника він не гнав, аби Джон міг вільно кульгати поруч.

— Що таке в тебе з ногою?

— Стріла. Здається, Ігриттина.

— Ото дівка — вогонь! Одного дня поцілує, іншого — втикає стрілами.

— Вона загинула.

— Отакої! — Тормунд сумно струснув головою. — Тяжка втрата. Був би я десятьма роками молодший, сам би її вкрав. А волосся ж яке було! Шкода, що найпалкіший вогонь першим вигоряє.

Він знову підняв міха з медом.

— За Ігритту, поціловану вогнем! — І зробив довгий ковток.

— За Ігритту, поціловану вогнем, — повторив Джон, коли Тормунд передав йому міха. І ковток зробив ще довший.

— Чи не ти, часом, її вбив?

— Ні. Мій брат по зброї.

Джон так і не дізнався, який саме. І сподівався ніколи не дізнатися.

— Кляті твої гайворони, — буркнув Тормунд начебто сердито, але з дивною лагідністю в голосі. — Ти, мабуть, не знав, що Довгоспис украв мою доньку Мунду, моє маленьке осіннє яблучко. Витяг просто з мого намету, з-поміж чотирьох братів. Торег, йолоп лінивий, усе проспав, а Торвинд… коли тебе кличуть Торвиндом Тамованим, то зайвих слів не потрібно, еге ж? Але меншенькі таки дали хлопчині прочухана.

— А сама Мунда? — запитав Джон.

— Вона ж моєї крові, — гордовито випнув груди Тормунд. — Вона йому губу розсікла навпіл і пів-вуха відкусила. А спину, казали, так роздерла пазурями, що він і кожуха вдягти не міг. Та нічого, потім замирилися. А чому б ні? Він же списом не б’ється і ніколи не бився. То звідки, гадаєш, прізвисько «Довгоспис»? Гир!

Джон мимоволі засміявся, незважаючи на місце і час. Ігритта і Довгоспис Рик були приязні одне до одного. Джон сподівався, той знайшов трохи щастя з Тормундовою Мундою. Хтось же має десь знайти собі бодай трохи щастя.

«Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — казала йому Ігритта.

«Я знаю, що скоро помру» — подумав він. — «Невелике знання, зате певне.»

«Усі вмирають» — майже почув він її слова. — «Чоловіки й жінки, і кожен звір, що літає, плаває або бігає. Важить не те, коли ти помреш, Джоне Сніговію — лише те, як саме.»

«Легко тобі казати» — подумав він їй у відповідь. — «Ти хоробро загинула у битві, лізучи на приступ ворожого замку. А я помру зрадником та підлим убивцею.» І якщо смерть прийде не від Мансового меча, то не буде легкою та швидкою.

Скоро вони вже рухалися серед наметів звичайного дичацького табору: безладної плутанини вогнищ та нужників, серед яких блукали діти і кози, бекали під деревами вівці, сушилися на кілках кінські шкури. Жодного ладу, жодної впорядкованості, жодної оборони. Зате безліч чоловіків, жінок і тварин.

Деякі з дичаків не звертали на нього уваги і поралися коло своїх справ, та на одного такого припадало чи не десять, які все кидали і витріщали очі: діти коло вогнів, старі баби у собачих санях, печерні мешканці з мальованими обличчями, наскочники з пазуристими лапами, зміями та відтятими головами на щитах… усі оберталися, аби подивитися на диво. Джон бачив і списниць, чиє довге волосся летіло вітром, який зітхав між дерев.

Великих пагорбів тут не було, але для білого хутряного шатра Манса Розбишаки все ж таки знайшлася висока латка кам’янистого ґрунту на узліссі. Король-за-Стіною чекав ззовні. Розкошланий чорно-червоний кобеняк бився на вітрі. Джон побачив поруч із ним Харму Песиголовку, яка нещодавно повернулася з облудних наскоків на Стіну, і Варамира Шестишкура теж, у супроводі сутінькота і двох кощавих сірих вовків.

Побачивши, хто саме прийшов послом від Варти, Харма сплюнула убік, а один з Варамирових вовків вишкірився і загарчав.

Попередня
-= 460 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!