Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Чому ж ви так не робите?

Джон міг би вже видобути Пазур, але хотів дослухати дичака.

— З-за крові, — відповів Манс Розбишака. — Так, зрештою я б переміг, але ви б виснажили мене і пролили багато крові. А мій нарід і без того пролив її забагато.

— Не такі вже й важкі були ваші втрати.

— Від твоїх рук — ні. — Манс допитливо роздивився Джонове обличчя. — Ти бачив Кулак Першолюдей. Ти знаєш, що там сталося. Ти знаєш, проти чого ми змушені боротися.

— Проти Інших…

— Вони стають сильніші, коли дні коротшають, а ночі холоднішають. Спершу вони тебе вбивають, а потім надсилають мертвим проти твоїх братів. Проти них не встояли ані велетні, ані тенни, ані роди крижаної річки, ані рогоноги.

— А ви?

— Не встояв і я, — похмуро зізнався Манс, і була в його зізнанні гіркота, яку не передати словами. — Раймун Рудоборід, Баель Бард, Гендель і Горн, Рогатий Князь… усі вони йшли на південь воювати і підкорювати. А я прийшов із хвостом, затиснутим між ніг — ховатися за вашою Стіною.

Він знову торкнувся рогу.

— Якщо я засурмлю в Ріг Зими, Стіна впаде. Так мене запевняють наші пісні. Серед мого народу є такі, хто лише цього й прагне…

— Але коли впаде Стіна, — мовила Далла, — то хто зупинить Інших?

Манс подарував їй лагідну посмішку.

— Яку мудру жінку я собі знайшов. Справжню королеву.

І обернувся до Джона.

— Повертайся і накажи їм відчинити браму та пустити нас крізь Стіну. Якщо вони погодяться, я віддам їм ріг, і Стіна стоятиме до кінця часів.

«Відчинити браму і пустити їх крізь Стіну.» Легко сказати, але що станеться далі? Велетні таборуватимуть посеред руїн Зимосічі? Людожери никатимуть вовчою пущею, собачі колісниці торохтітимуть полями курганів, вільний нарід крастиме дочок корабельників та срібних справ майстрів із Білої Гавані або рибалок з Каменястого Берега?

— Ви є істинним королем? — зненацька запитав Джон.

— Я ніколи не вдягав на голову корону і не сідав дупою навіть на поганенький престол, якщо ти про це, — відповів Манс. — Народився я хам хамом, жоден септон не мазав мені лоба олією, ніколи я не мав у своїй владі жодного замку, а королева моя вбирається у хутро та бурштин, а не в шовк і сафіри. Я сам собі оборонець, сам собі блазень і сам собі співець. Королем-за-Стіною не стають од того, що ним був твій батько. Вільний нарід не піде за самим лише ім’ям. І котрий брат народився раніше, їм начхати. Вони ідуть за воїнами. Коли я утік із Тіньової Вежі, по сей бік Стіни у королі пнулися аж п’ятеро. Один із них був Тормунд, інший — магнар. Трьох інших я убив, коли вони дали зрозуміти, що ніколи не підуть за мною добром.

— Ворогів убивати ви вмієте, — мовив Джон руба, — та чи вмієте правити друзями? Якщо ми пропустимо ваших людей, чи стане вам сили змусити їх берегти королівський мир і коритися законам?

— Яким ще законам? Законам Зимосічі та Король-Берега? — зареготав Манс. — Коли ми схочемо законів, то складемо свої власні. Правосуду ваших королів ми теж не хочемо. А заразом і податків. Я віддаю вам лише ріг, але не нашу свободу. На коліна ми перед вами не станемо.

— Що як ми відмовимо?

Джон не мав сумніву, що так і станеться. Старий Ведмідь міг би принаймні вислухати, хоч і став би дибки від самої думки пустити тридцять чи сорок тисяч дичаків блукати Семицарством. Та Алісер Терен і Янос Слинт відкинули б пропозицію, навіть не дослухавши.

— Якщо ви відмовите, — сказав Манс Розбишака, — Тормунд Велетнебій просурмить у Ріг Зими за три дні на світанку.

Джон міг би віднести послання назад до замку Чорного і розповісти там про ріг. Але якщо він залишить Манса живим, князь Янос та пан Алісер негайно вчепляться у цей доказ його зради. Тисячі думок замерехтіли у Джоновій голові. «Якби ж знищити ріг, розрубати його на шматки тут і зараз…». Але не встиг він іще обміркувати свій намір, як почув низький стогін якогось іншого рогу, ледве чутний з-за товстих хутряних стін шатра. Манс теж почув і, спохмурнівши, рушив до дверей. Джон пішов слідом.

Ззовні ріг лунав гучніше; дичацький табір занепокоєно ворушився. Повз них пробігли троє рогоногів з довгими списами. Пирхали та іржали коні, ревіли прадавньою мовою велетні, стурбувалися навіть мамути.

— То ріг розвідника з дальньої чати, — мовив до Манса Тормунд.

— Хтось наближається. — Варамир сидів зі схрещеними ногами на напівзамерзлій землі; навколо неспокійно никали його вовки. Угорі майнула тінь; Джон зиркнув угору і побачив голубі орлині крила. — Зі сходу щось насувається!

«Коли мертві ходять землею, мури, палі та мечі вже нічого не важать» — пригадав Джон. — «Мертвих не здолаєш, Джоне Сніговію. Ніхто не знає цього краще за мене.»

Попередня
-= 462 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!