Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Харма насупилася.

— Зі сходу?! Упирі мають бути позаду!

— Зі сходу, — повторив перевертень. — Відти щось насувається.

— Інші? — запитав Джон.

Манс заперечливо хитнув головою.

— Інші ніколи не приходять засвітла, коли сонце у небі. — Полем битви торохтіли запряжки, повні бійців зі списами з загострених кісток. Король застогнав, побачивши і почувши їх. — Куди це вони в дідька пхаються?! Гей, Квене! Хай ті йолопи повертаються туди, де їх поставили! А мені приведіть коня! Не огиря, а кобилу. І обладунок принесіть.

Манс окинув підозріливим оком Стіну. На крижаній верхівці стовбичили солом’яні вояки — збирачі стріл. Та більше нічого не ворушилося.

— Хармо, хай твої сідають на коней! Тормунде, відшукай своїх синів і постав мені три шереги списів!

— Гаразд! — відповів Тормунд і швидко закрокував геть.

Миршавий перевертень заплющив очі й мовив:

— Бачу їх. Рухаються вздовж струмків, звірячими стежками…

— Хто вони?

— Люди. Верхи на конях. У сталевих риштунках і чорних строях.

— Ґави! — плюнув Манс, наче вилаявся, і обернувся до Джона. — Невже мої старі браття гадають, що можуть застукати мене без штанів, приславши тебе на облудні перемови?

— Якщо вони і хотіли напасти, то мені не сказали.

Але Джон і сам у те не повірив. Князь Янос не мав досить людей, щоб напасти на дичацький табір, до того ж знаходився з іншого боку Стіни, а прохід було засипано камінням. «Його підступ — іншого штибу. А це — хай воно що — не його рук справа.»

— Якщо ти мені знову брешеш, то живим відси не підеш, — пообіцяв Манс.

Його стражники підвели йому кобилу і принесли обладунок. Усюди в таборі люди гасали туди й сюди: одні шикувалися, наче на приступ Стіни, інші тікали кудись у ліс, жінки прямували собачими запряжками на схід, мамути дибали на захід. Побачивши, як на узліссі за півтори сотні сажнів з’являється тоненька лава розвідників, Джон сягнув за плече й витягнув Пазура. Прибульці мали на собі чорні кольчуги, чорні шоломці, чорні кобеняки. Ще не вдягнувши обладунку, Манс вийняв меча.

— То кажеш, ти нічого про це не знав, га? — холодно запитав він Джона.

Повільно, як мед тече холодного ранку, розвідники насувалися на дичацький табір, прокладаючи собі дорогу крізь чагарник та купки дерев, через камені та корені. Дичаки стрімко рушили їм назустріч, вигукуючи войовничі кличі, струшуючи довбнями, спижевими мечами, кремінними сокирами, відчайдушно чвалуючи назустріч своїм стародавнім ворогам. «Волай, рубай та душу віддавай» — казали Джонові брати про спосіб, яким вели війну вояки вільного народу.

— Хочете — вірте, хочете — ні, — відповів Джон Королю-за-Стіною, — але про цей напад я нічого не відав.

Не встиг Манс відповісти, як повз них промчала Харма, ведучи у бій три десятки наскочників. Попереду летів її значок — мертвий пес на списі, що бризкав кров’ю з кожним ударом копит. Дивлячись, як вона зав’язує бій з розвідниками, Манс мовив:

— Може, ти й не брешеш. Оті схожі на хлопців зі Східної Варти — жеглярі на конях. Котер Пайк завжди мав більше завзяття, ніж розуму. Він запопав пана Князя-над-Кістками коло Довгого Кургану — мабуть, схотів і зі мною спробувати щастя. Але це помилка, необачна дурість. Йому не вистачить людей, і він…

— Мансе! — заволали звідкілясь. То виявився розвідник, що на спіненому коні виник з-поміж дерев. — Мансе, там їх багато! Нас оточують! Залізні люди, ціле військо залізних людей!

Манс вилаявся і скочив у сідло.

— Гей, Варамире! Лишайся і стеж, аби Даллі не зашкодили.

Король-за-Стіною вказав вістрям меча на Джона.

— І на цього гайворона теж зайвим оком накидай. Якщо схоче втекти, вирви йому горлянку.

— Радо і охоче!

Перевертень був на голову нижчий за Джона, зігнутий та миршавий. Але його сутінькіт міг випатрати людину однією лапою.

— Вони йдуть і з півночі теж, — мовив Варамир до Манса. — Краще рушай.

Манс одяг шолома з круковими крилами. Його люди вже сиділи верхи.

— Шикуймося клином! — скричав Манс. — Усі до мене, ставаймо у клин!

Та щойно він ударив кобилу п’ятами і полетів через поле на розвідників, як його дичаки, що намагалися не відстати, миттю втратили усяку подобу бойового ладу.

Джон зробив крок до шатра, думаючи про Ріг Зими, але сутінькіт перегородив йому дорогу, вимахуючи хвостом. Ніздрі звіра роздувалися, з кривих іклів стікала слина. «Він чує мій страх.» Ніколи він ще так не шкодував, що поруч нема Привида. Вовки стали позаду і загарчали.

— Прапори, — почулося позаду бурмотіння Варамира, — бачу золоті прапори, ой…

Попередня
-= 463 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!