Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Аби Грегор мені там голову стяв?

На це Лоскотун відповів:

— А мо’, його мосць мені тебе віддасть!

— Хто мене хоче, хай приходить і бере.

Сандор відштовхнувся від стіни і став за лавою, зігнувшись майже навпіл. Меча він тримав низько, поперек тулубу.

— А гадаєш, не прийдемо? — перепитав Полівер. — Ти ж геть голову пропив!

— Я її пропив, — відповів Хорт, — а ти за так віддав.

Ногою він кинув уперед лаву, таранячи Поліверові литки. Якимось дивом бородань устояв на ногах, але Хорт пірнув під його відчайдушний змах і завдав свого удару — підступного, лютого, зворотнього, від лівого плеча. Кров рясно бризнула на стелю та стіни; лезо розітнуло Поліверові обличчя, а коли Хорт рвучко вивільнив зброю, то з хрускотом відпала половина голови.

Лоскотун відсахнувся назад; Ар’я відчула сморід його страху. Тесак у його руці раптом видався дитячою іграшкою проти довгого Хортового меча-півторака; до того ж і обладунку Лоскотун не мав на собі жодного. Він рухався хутко та спритно, легко перебирав ногами, але очей не зводив з Сандора Клегана… а відтак не було в світі легшої справи, ніж ступити до нього ззаду крок і пхнути ножем у спину.

— Чи сховане у селі золото?! — заволала Ар’я, щосили заганяючи лезо. — Чи є срібло? Коштовні камені?

І вдарила ще двічі.

— Де сховані харчі? Де князь Берік? — Вона вже сиділа на ньому верхи, але штрикати не припиняла. — Куди він пішов? Скільки з ним людей? Скільки лицарів? Скільки лучників? Скільки, скільки, скільки, скільки, скільки, скільки? Чи сховане у селі золото?!

Коли Сандор відтяг її геть, Ар’їни руки були червоні та липкі.

— Годі вже, — сказав він лише два слова.

Сам Клеган спливав кров’ю, наче свиня під ножем колія, а порізану ногу тягнув за собою.

— Є ще один, — нагадала Ар’я.

Зброєносець висмикнув ножа зі свого живота і намагався спинити кров руками. Коли Хорт підсмикнув його на ноги, він заверещав і забелькотів, як мала дитина.

— Милосердя! — рюмсав малий. — Благаю вас, не вбивайте! Матінко, змилуйся!

— То я тобі схожий на твою срану матінку? Га?!

Хорт сливе втратив людську подобу, не те що схожість із чиєюсь матір’ю. Він повернувся до Ар’ї та мовив:

— Цього ти теж убила, бачиш? Ніж у кишках — то вже край, йому не жити. Але й помирати доведеться довгенько.

Хлопець його, здавалося, не чув.

— Я прийшов до дівчат, — скавучав він, — зробитися чоловіком… Полько сказав… о боги, благаю, відвезіть до замку, до маестра… знайдіть маестра, батько має гроші… я ж до дівчат… змилуйтеся, ваша лицарська вірносте…

Хорт уперіщив йому такого ляща по мармизі, що малий знову болісно верескнув.

— Було мене лицарем звати, шмаркачу! — І повернувся до Ар’ї. — Він твій, дівчисько-вовчисько. Роби, що знаєш.

Так, Ар’я знала, що робити. Вона пішла до Полівера і стала на коліна у його кров — розстібнути паса з мечем. Коло кинджала в нього висів тонкий клинок — задовгий для ножа, закороткий для справжнього великого меча… та для її руки саме такий, як треба.

— Пам’ятаєш, де серце? — запитав Хорт.

Ар’я кивнула. Зброєносець вирячив круглі очі й застогнав:

— Милосе…

Голка ковзнула йому між ребер і подарувала жадане милосердя.

— Гаразд, — прохрипів Сандор, кривлячись од болю. — Якщо ці троє шльондрують у тутешніх краях, то на додачу до Гаренголу Грегор має тримати брід. Диви, ще припхаються інші його звірятка… а ми їх на сьогодні вже досить нарізали.

— То куди зараз? — запитала Ар’я.

— До Солепанви. — Сандор важко сперся великою долонею їй на плече, щоб не впасти. — Дістань вина, вовчисько. І гроші з них позбирай, стануть у пригоді. Якщо у Солепанві є кораблі, попливемо до Долини морем.

Вуста його смикнулися, скривилися; кров рясніше потекла звідти, де було вухо.

— Мо’, тітка Ліза ще й одружить тебе з малим Робертом. Ото гульну на вашому весіллі!

Хорт був зареготав, але регіт негайно змінився стогоном. Коли настала мить їхати, без Ар’їної допомоги він не зміг сісти на Морока. Навколо шиї Клеган затягнув смужку полотна, ще одну — навколо стегна. З кілочка коло дверей Хорт забрав кирею зброєносця — зелену, з зеленою стрілою на білому кутнику. Одежину він зібгав і притулив до вуха, де вона скоро зробилася червоною. Ар’я побоювалася, що Клеган впаде, щойно рушить у дорогу, та він якось примудрився утриматися в сідлі.

Зустрічатися з тими, хто тримав рубіновий брід — хай хто вони були — їх аж ніяк не вабило, тому замість королівського гостинця Ар’я та Хорт звернули на південний схід і поїхали зарослою бур’яном ріллею, лісом та болотами. Берегів Тризуба вони досягли аж за декілька годин. Щойно припинило дощити, річка повернулася до свого неквапного плину звичним річищем; каламутні вири зникли, як не було. «Річка теж утомилася» — подумала собі Ар’я.

Попередня
-= 468 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!