Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Тормунд вірно каже, — мовив Манс Розбишака і розірвав навпіл паляницю хліба. — Чорний гайворон — пташка хитромудра… та я сам служив ґавою ще тоді, коли ти був меншим за дитя у Даллиному череві. Тому не намагайся мені тут хитрувати.

— Гаразд, ваша… Манс.

Король зареготав.

— Ваш Манс? Та вже ж не чийсь, а свій власний. Але я обіцяв розповісти, звідки тебе знаю. Невже ти сам іще не допетрав?

Джон хитнув головою.

— Хіба що Торохкало вислав наперед звістку.

— На крилах? Ні, ми не маємо навчених для цього круків. Я знаю твоє обличчя. Бачив його раніше. Двічі.

Спершу Джон подумав, що чує якусь маячню, але потім дещо проясніло в голові.

— Авжеж, коли ви ще були братчиком Варти…

— Влучно! Вперше саме так і сталося. Ти був малим хлопчиною, а я носив усе чорне і верхи супроводжував старого князя-воєводу Коргила, коли той їздив до твого батька гостювати у Зимосічі. Я ходив собі муром навколо дворища, аж тут натрапив на тебе і твого брата Робба. Попередньої ночі сніжило; ви удвох нагребли велетенську купу снігу над брамою і чекали, щоб хтось пройшов унизу.

— Пам’ятаю, — відповів Джон зі збентеженим смішком. Так, бойовим ходом на мурі тоді справді ходив молодий чорний братчик… — Ви присягнулися нікому не казати.

— І дотримав присяги. Принаймні цієї.

— Ми скинули купу снігу на Товстуна Тома. Він був найвайлуватіший з батькових стражників.

Опісля Том ганявся за ними усім дворищем, доки всі троє не запашіли червоним, наче осінні яблука.

— Ви казали, що бачили мене двічі. Коли ж удруге?

— Коли король Роберт приїхав до Зимосічі, щоб поставити твого батька Правицею, — легко, наче мимохідь, кинув Король-за-Стіною.

Джонові очі розширилися від невіри.

— Цього не може бути!

— А таки було. Коли твій батько дізнався, що до нього їде король, то надіслав звістку братові Бенджену на Стіну — запросив до бенкету з королем. А чорні братчики гендлюють з вільним народом більше, ніж ти гадаєш. Тому скоро звістка досягла мене. Я не міг опиратися такій спокусі. Твій дядько в обличчя мене не знав, боятися було нічого. А твій батько навряд чи упізнав би молодого гайворона, якого бачив мимохідь багато років тому. Я хотів подивитися на Роберта власними очима — як король на короля. І дядька твого Бенджена зміряти — що він за один. Бенджен тоді був першим розвідником Варти, лихою карою для усього мого народу. Тож я засідлав найпрудкішого коня і рушив у дорогу.

— Але ж, — заперечив Джон, — Стіна…

— Стіна може спинити військо, але не одинака. Я узяв з собою лютню та мішок срібла, подолав лід коло Довгого Кургану, пройшов кількадесят верст на південь від Нового Дарунку і купив собі коня. Загалом я рухався швидше, ніж Роберт, який сунув із почтом і велетенським караваном, щоб його королеві було зручно. За день шляху на південь від Зимосічі я пристав до їхнього товариства. Адже різні сердюки та заплотні лицарі завжди чіпляються до вельможних почтів, мов реп’яхи, сподіваючись відшукати вигідну службу. А з лютнею мене взяли охоче та відразу.

Він зареготав.

— Я ж бо знаю кожну сороміцьку пісню, яку склали хоч на північ, хоч на південь від Стіни. Ось так усе і сталося. Того вечора, коли твій батько приймав Роберта на учті, я сидів позаду в трапезній на лаві разом з іншими приблудними охотниками. Слухав, як Орланд зі Старограду грає на високій арфі та співає про давно померлих королів за морем. Я скуштував трунку і частунку зі столу твого батька, роздивився Крулеріза та Біса… і дітей князя Едарда теж, разом із вовченятами, що бігали за ними хвостом.

— Наче Бард Баель, — мовив Джон, пригадавши казку Ігритти у Мерзляках тієї ночі, коли він трохи її не вбив.

— Куди мені до нього! Не заперечую, деякі Баелеві походеньки надихнули мене на мої власні… але скільки можу пригадати, я не крав жодної з твоїх сестер. Баель складав власні пісні й жив так, як у них співалося. А я співаю тих, яких склали люди, кращі за мене. Хочеш іще меду?

— Ні, — відповів Джон. — Але якби вас раптом викрили… то схопили б…

— І твій батько відтяв би мені голову. — Король здвигнув плечима. — Щоправда, за його столом мене берегло право гостя. Наші закони гостинності такі ж старі, як першолюди, і святі, як оберіг-дерево.

Він махнув рукою на стіл між ними, де розкидані були шматки хліба та курячі кістки.

— Ти тут сидиш як гість, і з моїх рук тобі ніщо не загрожує… принаймні, цієї ночі. А тому скажи мені, Джоне Сніговію, ось таке. Ти — боягуз, який перебіг від ґав до нас зі страху за свою шкуру, або ж тебе до мого намету привело дещо інше?

Попередня
-= 47 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!