Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Ще й полудень не настав, як Сандора Клегана почало хилити у сідлі. Лишалося ще кілька годин світлого дня, коли Хорт забажав зупинитися.

— Відпочити мені треба, — тільки й сказав він, а коли злазив з сідла, то таки впав і, не намагаючись підвестися, поповз до дерева та притулився до стовбура.

— Бодай би мені у пеклі згоріти! — вилаявся він. — Бодай би мені згоріти у всіх клятих семи пеклах!

Упіймавши Ар’їн погляд, він додав:

— А тебе, дівчисько, я б живою оббілував за кухоль вина.

Замість вина Ар’я принесла йому води. Він випив трохи, пожалівся на смак болота і зомлів у важкому хворобливому сні. Коли Ар’я його торкнулася, то відчула страшний жар і понюхала перев’язки, як робив маестер Лювин, коли лікував їй уразки чи подряпини. З обличчя кровило найгірше, але найхимерніші пахощі поширювала рана на стегні.

Ар’я не знала, чи далеко лишилося до тієї Солепанви і чи зможе вона знайти її самотужки. «Мені й убивати його не треба — лишень кинути тут і втекти, а помре він сам. Здохне від лихоманки і лежатиме тут під деревом до кінця днів.» Та все ж краще вбити його самій. Убила ж вона у корчмі зброєносця, котрий лише вхопив її за руку. А Хорт убив Мику. «Мику і ще безліч людей. Таких, як Мика — напевне, кількасот.» Мабуть, убив би й її, якби не надія на викуп.

Голка, витягнута з піхов, срібно заблищала — принаймні Полівер добре її порав і тримав гострою. Ар’я мимоволі, навіть не думаючи, обернула тулуб боком, у стійку водотанцівниці. Сухе листя хрупнуло під ногами. «Стрімка, мов змія» — подумала вона. — «Гладенька, мов літній шовк.»

Хорт розплющив очі.

— Ти пам’ятаєш, де серце? — запитав він хрипким шепотом.

Вона застигла, мов камінь.

— Я… я лише…

— Не бреши! — загарчав він. — Ненавиджу брехунів. А понад усе — нещирих сцикунів. Не барися — роби свою справу.

Коли Ар’я не ворухнулася, він мовив:

— Я вбив твого різниченка. Розрубав його трохи не навпіл, а потім із того реготав.

Він видав якийсь дивний звук. Ар’я не одразу втямила, що то він схлипнув.

— Маленька пташечка, твоя гарненька сестричка… я стояв там у білій кирейці й дозволяв її бити. Я примусив її співати — а сама ж вона не хотіла, упиралася. Я хотів її забрати з собою. Аби ж забрав! То уграв би до крові, вирізав серце і кинув при дорозі… але нізащо не віддав би тому клятому курдупелю.

Обличчя його перекосила судома болю.

— Ти змушуєш мене благати, сучко? Роби справу! Подаруй мені милосердя… помстися за свого Смика…

— За Мику! — Ар’я ступила крок назад. — Ви не заслуговуєте на дарунок милосердя.

Хорт дивився, як вона сідлає Боягузку, яскравими та блискучими від лихоманки очима. Не зробив жодного руху підвестися й зупинити її. Але коли вона сіла у сідло, сказав:

— Справжні вовки добивають поранених тварин.

«От хай тебе і знайдуть справжні вовки» — подумала Ар’я. — «Сонце сяде, то вони тебе винюхають.» Тоді він дізнається, що вовки роблять хортам.

— Не сокирою було мене бити, — мовила вона, — а мати мою рятувати.

Вона відвернула коня і поїхала геть, жодного разу не обернувшись.

Сонячного ранку за шість днів по тому Ар’я дісталася місця, де Тризуб розливався дуже широко, а повітря пахкотіло сіллю замість дерев. Вона трималася якнайближче до води, минала ниви та хутори, і по обіді побачила перед собою містечко, сподіваючись, що то і є Солепанва. Над містечком височів невеличкий замок — чи радше паланка, що складалася з простої кутастої вежі з дворищем та муром. Більшість крамниць, заїздів та шинків коло води було спалено чи пограбовано; деякі виглядали покинутими. Але пришиби для кораблів лишилися на місці, й на схід простяглася Крабова затока, виблискуючи під сонцем блакиттю та зеленню.

І коло берега стояли кораблі.

«Три» — подумала Ар’я, — «їх тут аж три, а мені й одного досить». Але два з них були всього лише річковими байдаками, пласкими та низькими, спроможними долати хіба що води Тризубу. Зате третій був величенький — купець із солоного моря з двома лавами весел, визолоченим носом і трьома високими щоглами, де висіли згорнуті лілові вітрила. Ліловим був фарбований і короб. Ар’я рушила Боягузкою до пришибів, аби краще роздивитися. Коло кораблів ведеться інший звичай, ніж у невеличких селах — чужинці не мають здаватися тут зайвими та ворожими. Певно, усім буде байдуже, хто вона така і навіщо приїхала.

«Де б узяти срібла?» Зрозумівши, що не має грошей, Ар’я вкусила губу. В Полівера вони знайшли оленя і з десяток мідяків, у вбитого нею прищавого зброєносця — вісім срібняків, а в гамані Лоскотуна — лише кілька шелягів. Але Хорт наказав їй стягнути чоботи вбитого і порізати його просякнуту кров’ю одежину. В кожному носаку виявилося по оленю, а у підбивці каптана було зашито аж три золоті дракони. Але Сандор забрав усі гроші собі. «Нечесно! Вони такі ж мої, як і його.» Якби ж вона подарувала йому милосердя… та не подарувала ж, і тепер не могла повернутися, а прохати про допомогу не мала кого. «Про допомогу благатимеш — ніколи не матимеш.» Доведеться продати Боягузку і сподіватися, що того вистачить.

Попередня
-= 470 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!