Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Диво, — казав він Семові. — Крастер не плекав любові до Манса, а Манс — до Крастера. Та зараз донька Крастера годує Мансового сина.

— Бо я маю вдосталь молока, — відповіла Йоля тихим сором’язливим голосочком. — Мій ссе небагато. Він не такий жадібний, як оцей.

Дичацька дівчина Вала обернулася до них:

— Я чула, як королевині люди кажуть, що червона жінка хоче віддати Манса вогню, щойно він зміцніє.

Джон відповів їй утомленим поглядом.

— Манс є утікачем з Нічної Варти. За це карають на смерть. Якби його впіймала Варта, він би вже теліпався у зашморгу. Але Манс — бранець короля, а намірів короля не відає ніхто, крім червоної жінки.

— Я хочу його бачити! — мовила Вала. — Хочу показати йому сина. Не дайте йому померти, навіть не побачивши дитину!

Сем спробував пояснити:

— Його, панно, заборонено бачити усім, окрім маестра Аемона.

— Якби на те була моя воля, Мансові дали б тримати сина, скільки він забажає. — Джонова усмішка згасла. — Вибач, Вало. — Він відвернувся. — Ми з Семом маємо обов’язки. Принаймні, Сем їх має. Ми спитаємо, чи можна тобі бачити Манса. Більшого не можу обіцяти.

Сем затримався ще на хвилину — стиснути Йолину руку і пообіцяти повернутися після вечері — а тоді заспішив за іншими. За дверми стояла варта — королевині люди зі списами. Джон дійшов уже до половини сходів, але зупинився і почекав на захеканого Сема.

— А ти наче припав серцем до Йолі, хіба ні?

Сем зашарівся.

— Йоля дуже добра. Щира і ласкава.

Він радів скінченню довгого жахіття, радів опинитися знову серед братчиків у замку Чорному… але деякими ночами у самотній келії згадував, якою теплою була Йоля під купою хутра з немовлям, зігрітим між нею та ним самим.

— Вона… вона додає мені хоробрості, Джоне. Я не стаю хоробрий, але… хоробріший.

— Ти ж розумієш, — тихо і лагідно мовив Джон, — що лишитися з нею не можеш. Так само, як я не міг лишитися з Ігриттою. Ти проказав обітниці, Семику, і я теж. Ті самі, що і решта братства.

— Та розумію… Йоля казала, що може стати мені дружиною, але… Я розповів їй про обітниці, про їх зміст. Не знаю, чи вона зраділа, а чи затужила, та я їй усе розповів. — Сем схвильовано ковтнув і додав: — Джоне… а чи може бути чесною брехня, якщо вона… заради мети доброї?

— Гадаю, треба судити з брехні та мети. — Джон уважно роздивився Сема. — Але тобі я брехати не раджу. Ти, Семе, у брехуни не годишся. Бо червонієш, крякаєш і запинаєшся.

— Так-то воно так, — визнав Сем, — але ж можна збрехати у листі. Пером мені брешеться легше. Я поміркував… коли тут у нас усе влаштується, то для Йолі буде краще… я подумав, чи не послати її до Рогошпилю. До матінки, сестер і… п-пана батька. Якби Йоля сказала, що дитина від мене…

Сем знову зашарівся.

— Матінка обов’язково схотіли б її лишити. Я певно знаю! Вони б знайшли Йолі якесь місце, якусь службу… вже не так тяжко, як служити Крастерові. А пан князь Рандил… панотець ніколи не казали, та їм, напевне, сподобається, що я зумів нарядити байстрюка від дичацької дівчини. Вони подумають: хоч те у сині є від чоловіка, що зумів лягти з жінкою та стати батьком дитині. Колись пан князь казали, що я напевно помру цнотливим, бо жодна жінка ніколи… ну, ти розумієш… Джоне! Якби я написав таку брехню… то була б добра справа? Хлопчик міг би тоді…

— Вирости байстрюком у дідовому замку? — Джон знизав плечима. — Хтозна. Залежить від твого батька і від того, яким зростатиме малий. Якщо він удасться в тебе…

— Оце вже ні! Його справжній батько — Крастер, а того ґевала ти сам бачив: твердий та впертий, наче старий пень. І Йоля теж сильніша, ніж здається.

— Якщо малий покаже себе з мечем та списом, то легко вислужить собі місце хоч би й серед панцирної варти твого батька, — мовив Джон. — Нерідка справа, коли байстрюка вчать на зброєносця, а потім висвячують на лицаря. Але тобі головне — зробити так, щоб Йоля грала у цю гру переконливо. Бо скільки я чув від тебе про твого батька, він навряд чи стерпить, щоб його ошукали.

На сходах ззовні башти стояла ще варта, але то вже були люди короля. Сем швидко навчився бачити різницю: королівські вояки були з себе прості, земні та брутальні, як решта вояків на світі, зате королевині тицяли всім у очі свою запальну вірність Мелісандрі з Асшаю та її Господові Світла.

— Ти знову до навчального двору? — спитав Сем, крокуючи дворищем разом із Джоном. — Ще й нога тобі не зажила як слід, а ти вже усі жили рвеш! Чи це розумно?

Джон здвигнув плечима.

— Та ж нема більше чого робити. Марш увільнив мене від усіх обов’язків. Боїться, що я досі перевертень.

Попередня
-= 473 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!