Слава ЗСУ!

Хайме неодноразово напоумляв його щодо недоліків арбалета. Якби зараз звідти, де вони балакали, з’явилися Люм та Лестер, він би не мав часу перезарядити, хоча й забрав би одного з собою до пекла. На його смак, то мав бути Люм. «Чиститимеш свою кольчугу сам, Люме. Ти програв свій заклад.»

Тиріон зашкандибав до дверей, хвильку послухав, тоді поволі відчинив. У кам’яній заглибині в стіні горіла світильня, кидаючи тьмяне жовте світло на порожній прохід. Крім язичка полум’я, ніщо інше тут не рухалося. Тиріон вислизнув, тримаючи арбалета коло стегна.

Батька він знайшов саме там, де і гадав — у пітьмі нужника, винесеного в окрему невеличку башту, з нічним халатом, задертим до пояса. Зачувши кроки, князь Тайвин підняв очі.

Тиріон легенько та глузливо уклонився.

— Вітаю, ласкавий пане.

— Тиріоне. — Якщо Тайвин Ланістер і злякався, то ніяк цього не показав. — Хто звільнив тебе з підземелля?

— Я б вам сказав, але дав священну обітницю.

— Євнух! — вирішив батько. — За це він втратить голову. Це ж мій арбалет? Опусти його.

— А якщо я відмовлюся, ви мене покараєте, батечку?

— Твоя втеча — щира дурість. Якщо ти злякався смерті, то вона тобі не загрожує. Я маю намір, як і раніше, відіслати тебе на Стіну. Але не міг цього зробити без згоди князя Тирела. Поклади арбалета, ми повернемося до моїх покоїв і все обговоримо.

— А ми й тут не гірше все обговоримо. Я, сказати б, не дуже хочу на Стіну, пане батьку. Там холодно, аж кров у жилах вистигає, а я вже досить бачив холоду від вас. Тому скажіть мені дещо, і я собі піду. Авжеж ви винні мені відповідь на одне просте питання.

— Я тобі нічого не винен.

— А я всеньке життя од вас нічого й не бачив. Але цей борг ви таки віддасте. Кажіть: що ви зробили з Тайшею?

— Тайшею?

«Він навіть не пам’ятає її імені.»

— Дівчиною, з якою я одружився.

— А-а… твоєю першою шльондрою.

Тиріон націлився батькові у груди.

— Наступного разу вимовите це слово — я вас уб’ю.

— Ти не маєш мужності.

— То з’ясуймо, чому б ні? Таке коротке слово, так легко вилітає з ваших вуст. — Тиріон нетерпляче струснув самострілом. — Отже, Тайша. Що ви з нею зробили після того, як навчили мене суворої науки?

— Я вже забув.

— То спробуйте пригадати. Наказали вбити?

Батько підібгав вуста.

— Навіщо? Вона взнала своє місце… і скільки я пам’ятаю, отримала добру платню за день роботи. Напевне, управитель її кудись вигнав. Я й не питав.

— Куди саме вигнав?

— Туди, де місце шльондрам.

Тиріонів палець смикнувся. Арбалет глухо тенькнув саме тоді, коли князь Тайвин почав підводитися. Стріла поцілила його трохи вище промежини, і він знову сів з болісним стогоном. Стріла загрузла аж до пір’я; навколо стрижня проступила кров, попливла волоссям на сороміцькому місці, струмком задзюрила голими стегнами.

— Ти мене встрелив, — недовірливо і вражено мовив Тайвин, скляніючи очима.

— Ви завжди швидко метикували, що до чого, пане князю, — відповів Тиріон. — Недарма вас поставили Правицею Короля.

— Ти… ти… ти мені не син…

— Отут ви прикро помиляєтеся, батьку. Я — це ви у дрібнішій подобі. А тепер зробіть ласку — помріть швидко. Мені ще встигнути на корабель.

Раз на життя батько таки зробив те, про що його попрохав Тиріон. За доказ правили раптові пахощі — то кишки послабило у мить смерті. «Добре, хоч стрілися ми у доречному місці» — подумав Тиріон.

Гидкий сморід, що наповнив приміщення нужника, довів іще одну річ. Знаний усіма жарт про його батька зрештою виявився брехливим — князь Тайвин Ланістер не умів срати золотом.

Семвел V

Король сердився. Сем побачив це відразу.

Чорні брати входили по одному і ставали на коліно. Станіс відштовхнув сніданок з сухарів, солонини та варених яєць і окинув усіх холодними очима. Червона жінка Мелісандра біля нього мала на обличчі такий вираз, наче спостерігала якусь веселу розвагу.

«Мені тут не місце» — подумав Сем занепокоєно, коли червоні очі зупинилися на ньому. — «Хтось же мав допомогти маестрові Аемону видертися сходами. Не дивіться на мене — я лише шафар при маестрі.»

Решта присутніх братчиків змагалася за місце Старого Ведмедя, окрім хіба що Бовена Марша, який відкликав своє ім’я з обрання, але лишився каштеляном замку і великим шафарем Варти. Сем не розумів, навіщо Мелісандрі знадобився ще й він.

Король Станіс тримав чорних братчиків на колінах незвично довго, але нарешті мовив:

— Підведіться.

Сем підставив маестрові Аемону плече і допоміг стати на ноги.