Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Лише тоді він дозволив собі спинитися, вдихнути повітря, поміркувати трохи. Отел Ярвик не мав міцних та стійких переконань — хіба що коли йшлося про будівництво з дерева, каменю та криги. Старий Ведмідь добре знав, що він за один. «Терен та Марш схилять його до себе, Ярвик підтримає князя Яноса, і того буде обрано князем-воєводою. І куди тоді подітися мені, як не до Зимосічі?»

Вітер завихорився на Стіні, смикнув Джона за кобеняка. Він відчув, як од криги пашіє холодом — так само, як від вогнища пашіє теплом. Джон накинувся каптуром і знову рушив з місця. День потроху минав, сонце вже стояло невисоко на заході. За півсотні сажнів звідти стояв табір, де король Станіс зібрав своїх дичацьких полонених, оточивши їх кільцем рівчаків, палісадом з кілків та високою огорожею. Ліворуч виднілися три великі вогняні ями, де переможці спалили тіла усіх з вільного народу, загиблих під Стіною: від волохатих велетнів до дрібних рогоногів. Поле битви й досі лишалося пусткою випаленої трави та застиглої смоли; усюди на ній виднілися сліди, залишені Мансовим військом: тут подерта шкура, мабуть, із намету, там велетнева довбня, колесо від колісниці, зламаний спис, купа мамутового лайна. На узліссі страхолюдної пущі, де стояли намети, Джон знайшов собі дубового пенька і всівся.

«Ігритта хотіла зробити з мене дичака. Станіс хоче зробити князем на Зимосічі. Але чого хочу я?» Сонце повзло небом, готувалося пірнати за Стіну там, де вона звивалася західними пагорбами. Джон спостерігав, як неосяжне громаддя криги набуває червоних та рожевих барв заходу. «На що мені зголоситися? Бути повішеним за зраду князем Слинтом? Чи забути про обітниці, одружитися з Валою та стати господарем зимосіцьким?» Вибір начебто нескладний… хоча якби жива була Ігритта, то був би ще й простіший. Адже Вала була йому чужинкою. Так, її вродою втішалося око, вона була сестрою Мансової королеви, але все ж таки…

«Якщо я хочу її кохання, то мушу вкрасти. Зате вона подарує мені дітей, і одного дня я візьму на руки сина власної крові.» Син — то було щось таке, про що Джон Сніговій не смів і мріяти, відколи вирішив прожити життя на Стіні. «Я б назвав його Роббом. Вала б забажала узяти до себе і сина її сестри. Ми могли б виростити його у Зимосічі, а з ним і Йолиного синочка. І Семові б не довелося нікому брехати. Знайшлося б там місце і для самої Йолі теж. Сем міг би відвідувати її раз чи два на рік. Син Манса та син Крастера виросли б разом як брати. Так само, як колись ми з Роббом.»

Джон зрозумів, що дуже хоче цього — так, як нічого не хотів раніше. «Я завжди цього прагнув, хай не зізнавався» — винувато подумав він. «Пробачте мені, боги.» Усередині його палала жага, гостріша за клинок з драконоскла. Жага… або голод. Він прагнув їжі, здобичі: оленя, що смердить страхом, або великого лося, погордливого і безстрашного. Він мусив убити здобич, натоптати черево свіжим м’ясом, напитися гарячої темної крові. У роті почала збиратися слина.

Джон не одразу зрозумів, що відбувається. А коли зрозумів, то скочив на ноги.

— Привиде?!

Джон обернувся до лісу і побачив вовка, що безгучно вибирався з зеленого підліску, пихкаючи теплою білою парою з роззявленої пащі.

— Привиде! — заволав він, і лютововк ринув з місця у біг.

Відколи вони бачилися востаннє, Привид став кощавіший, але й більший на зріст; як і раніше, єдиним чутним од нього звуком був хрускіт упалого листя під лапами. Досягши Джона, він стрибнув, і обоє заходилися борсатися на бурій траві серед довгих тіней під зірками, що поволі визирали на небі.

— Вовчику, де тебе боги носили? — спитав Джон, коли Привид припинив тягати його за руку. — Я вже не думав тебе живим побачити, як Робба, Ігритту і решту. Відколи я заліз на Стіну, то й не чув тебе зовсім, навіть уві сні.

Лютововк не мав для Джона відповіді, лише лизнув у обличчя язиком, схожим на мокрий терпуг, упіймав очима останні західні промені й засяяв до нього двома червоними сонцями.

«Червоні очі» — усвідомив Джон, — «але не Мелісандрині». Вовк мав очі оберіг-дерева. «Червоні очі, червона паща, біле хутро. Кров та кістка, наче в серце-дерева. Він належить старим богам.» І єдиний з лютововків має білий колір. Шестеро вовченят вони з Роббом знайшли у пізньолітніх снігах: п’ятеро сірих, чорних та брунатних для п’яти Старків і одного білого, як сніг, для Сніговія.

Тепер він знав відповідь на своє питання.

Під Стіною королевині люди розкладали ніч-ватру. Джон побачив, як Мелісандра виходить з проходу разом з королем, аби піднести молитву, яка за її вірою має відігнати пітьму.

— Ходімо, Привиде, — мовив Джон вовкові. — Ходімо зі мною. Ти ж голодний, хіба я не знаю? Я сам відчув твій голод.

Попередня
-= 493 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!