Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Йдіть собі, — сказав він решті, — я хочу подивитися.

Собаки тягли його за ремені, хотіли бігти з іншими братчиками — гадали, що нагорі чекає годівля. Чет копнув сучку носаком чобота, і псюри дещо вгамувалися, а він узявся дивитися, як товстун борюкається з довгим луком заввишки з нього самого. Червону і круглу, мов місяць, мармизу аж перекосило від напруги. У ґрунті перед ним стирчали три стріли. Тарлі наклав стрілу, напнув тятиву, довго цілився і нарешті пустив. Стріла зникла десь у хащах. Чет гучно зареготав і смаковито, презирливо пирхнув.

— Ту стрілу ми вже не знайдемо, а вину повісять на мене, — зауважив Ед Толет, похмурий сивочолий зброєносець, якого усі кликали Скорботним Едом. — Відколи я загубив коня, то як щось пропаде — одразу тицяють на мене. Наче я міг щось вдіяти! Кінь був білий, навколо сніжило — де я мав його шукати?

— То вітер здмухнув, — мовив Грен, ще один приятель Сніга-воєводи. — Тримай лука певніше, Семику.

— Та він же важкий, — пожалівся товстун, але другу стрілу все-таки випустив. Ця пішла високо, шурхнувши крізь гілля за півтора сажні над ціллю.

— Здається, ти збив листочка з отого дерева, — мовив Скорботний Ед. — Осінь і без тебе настає надто швидко. Не треба їй помагати.

Він сумно зітхнув.

— А що буває після осені, ми усі знаємо надто добре. Боги праві, як я змерз. Пускай останню, Семвеле, бо в мене вже язик до зубів примерзає.

Панок Кабанок опустив лука, і Четові здалося, що він зараз зарюмсає.

— Стріляти з лука так важко…

— Накладай, тягни, пускай, — мовив Грен. — Ну ж бо!

Товстун слухняно висмикнув останню стрілу з землі, наклав її на лука, напнув тятиву і випустив — на відміну від перших двох, одразу ж, замість мружитися довго та болісно вздовж стріли на ціль. Стріла вдарила намальовану людську подобу нижче грудей і затремтіла в дереві.

— Я влучив. — Панок Кабанок здавався неабияк ураженим. — Грене, ти бачив? Еде, дивись — я влучив!

— Ще б пак! Засадив просто між ребер, — мовив Грен.

— А чи я його вбив? — зацікавився товстун.

Толет здвигнув плечима.

— Міг би пробити легеню, якби він мав легені. Більшість дерев, на наш подив, їх не має. — Він узяв лука з Семових рук. — Ну гаразд, годі вже. Бачив я й гірші постріли. А чимало гірших зробив сам.

Пан Кабан аж сяяв із захвату — хтось міг навіть подумати, що він справді зробив щось неабияке. Та коли товстун побачив Чета з собаками, усмішка його скисла і здохла зі скиглінням.

— Ти ледве влучив у дерево, — мовив Чет якомога ядучіше. — Ось побачимо, як ти стрілятимеш по хлопцях Манса Розбишаки. Адже вони не стоятимуть і листям не шурхотітимуть. Дзуськи! Вони побіжать просто на тебе, заверещать тобі в лице, а ти замість стріляти насциш собі у штани — тут і ворожку не питай. Один із них вгатить тобі сокирою просто між твоїх свинячих очиць. І останнє, що ти почуєш, буде тріск, із яким репне твоя порожня макітра.

Товстун стояв і тремтів. Скорботний Ед поклав йому руку на плече і мовив до Чета:

— Брате мій! — Голос його лунав урочисто. — Ми співчуваємо твоєму лихові, але кожному — своя доля. Може, Семові випаде краща, ніж тобі.

— Що ти верзеш, Толете?

— Та я ж про сокиру і порожню макітру. Кому ліпше знати, як не тобі? Я чув, того разу в тебе з голови на землю витік увесь мозок, і його поїли собаки. Хіба ні?

Здоровенний бевзь Грен зареготав, і навіть Семвел Тарлі спромігся на слабеньку посмішку. Чет копнув найближчого собаку, смикнув за налигачі й рушив угору схилом. «Вишкіряйся, панок Кабанок. Побачимо, хто цієї ночі вишкіриться на кутні.» Якби ж то знайти хвилинку зарізати ще й Толета — похмурого йолопа з конячою пикою…

Підйом був крутий навіть із цього, найпологішого боку Кулака. На середині собаки почали гавкати і смикатися, чекаючи на швидку годівлю, та замість їжі отримали чоботями по ребрах, а найбільший та найбридкіший скуштував нагайки за те, що кинувся на хазяїна. Припнувши собак нагорі, Чет пішов доповідати.

— Ті відбитки, що бачив Велетень, я знайшов, але сліду собаки не взяли, — розказав він воєводі перед великим чорним наметом. — Вони далеченько униз річкою; може, то старі лишилися.

— Шкода. — Князь-воєвода Мормонт струснув лисою головою та великою кошлатою сивою бородою. Голос він мав такий самий утомлений, як і обличчя. — Трохи свіжого м’яса нам би не завадило.

Крук на його плечі схилив голову та підкаркнув:

— М’яса, м’яса, м’яса!

«Хочете м’яса — то я вам ваших гойданих собак поріжу і засмажу» — подумав собі Чет, але голосу не подав. Коли Старий Ведмідь дозволив піти, в нього майнула думка: «Оце востаннє схиляю голову перед цим старим телепнем», і вона його втішила. Тим часом ще похолоднішало, хоча раніше він би побожився, що вже нема куди. Собаки жалюгідно скупчилися у твердій скрижанілій грязюці; Чет відчув спокусу заповзти до середини їхньої зграї, але натомість лише замотав лице чорним вовняним шаликом, залишивши щілину для рота. Скоро він з’ясував, що коли рухатися, то стає трохи тепліше, і поволі обійшов табір по колу з оберемком кислолисту, частуючи чорних братів на чатах і дослухаючись до їхніх балачок. Ніхто з денних вартових не брав участі у його змові, та все одно корисно було знати, що в них на думці.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!