Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Спостерігаючи за ними, Дані дізналася, що дракони понад усе полюбляють нападати згори. Якщо котромусь траплялося опинитися між іншим драконом та сонцем, він миттю складав крила, з вереском падав униз, і обоє переверталися у повітрі лускатим клубком, клацаючи зубами і вимахуючи хвостами. Першого разу Дані лякалася, що вони один одного повбивають, але дракони лише бавилися: щойно шубовснуть у море, як розчіпляються та злітають знову з вереском і сичанням, крила шалено розсікають повітря, а солона вода парує з гарячих тіл. Дрогон теж маяв у небі, але не на очах корабельників — він полював зазвичай за багато верст попереду або позаду. Адже він, її Дрогон, завжди був голодний.

«Він голодний і швидко росте. Ще рік, а може, два — і на ньому можна буде літати. Тоді мені не знадобляться кораблі, щоб перетнути велике солоне море.»

Але тієї години ще лишалося чекати. Наразі Раегал та Візеріон були завбільшки з невеликого собаку, Дрогон — лише трохи дебеліший, а крила, шиї та хвости, з яких вони складалися, на терезах не переважили б і того собаку. Тому на своєму шляху додому Даянерис Таргарієн мусила покладатися на дерево, вітер і цупке полотно вітрил.

Досі дерево та полотно служили їй вірно, але мінливий вітер виявився зрадником. Шість днів і шість ночей вони стояли без руху; настав уже і сьомий, але вітрила не повнилися жодним подихом. На щастя, два з трьох надісланих магістратом Іліріо кораблів були торговельними галерами з двома сотнями весел та гуртами дужих веслярів на кожній. Але великий коч «Балеріон» — то була геть інша пісня. Він скидався радше на тлустого вепра, ніж на прудкого оленя, мав товсті боки, величезне містке черево, велетенські вітрила, проте без вітру сидів у воді геть безпорадно. «Вхагар» та «Мераксес» простягли на допомогу міцні линви, але рухатися доводилося повільно аж до болю, бо всі три кораблі юрмилися людом і були важко накладені крамом.

— Не бачу Дрогона, — мовив лицар Джораг Мормонт, приєднуючись до Дані на передньому чардаку. — Знову загубився, абощо?

— Це ми загубилися, мій добрий пане, а не він. Дрогонові не смакує тягтися черевом по мокрому. Не більше, ніж нам.

Її чорний дракон був більший за інших двох. Він першим зважився спробувати крила над водою, першим перелетів з корабля на корабель, першим пірнув у хмару… і першим уполював здобич. Щойно летюча рибка показувалася з-під поверхні води, як її огортав язик полум’я, хапали жадібні щелепи і ковтала голодна горлянка.

— Якими на зріст вони виростають? — з цікавості запитала Дані. — Чи не знаєте ви, часом?

— В Семицарстві оповідають про драконів минулого, що висмикували з моря велетенських кракенів.

Дані засміялася.

— От би побачити таке диво!

— То лише казки, халісі, — відповідав їй лицар-вигнанець. — У казках розповідають ще й про старих мудрих драконів, що наміряли собі тисячу років життя.

— А справді, скільки років може прожити дракон?

Вона зиркнула на Візеріона, що низько летів над самим кораблем, повільно змахуючи крилами і трохи збурюючи мляві вітрила.

Пан Джораг знизав плечима.

— Життя, відведене природою драконові, у багато разів довше за життя людини — принаймні, так співають у піснях. Але дракони, яких найкраще знало Семицарство, були дракони дому Таргарієн. Їх вирощували задля війни, і дні свої вони скінчували на війні. Дракона вбити нелегко, але можливо.

Зброєносець Білоборід, що стояв біля носової подоби, зціпивши пальці кощавої руки на високій дерев’яній ковіньці, обернувся і мовив:

— Коли Балеріон Чорний Жах помер за правління Джаяхаериса Миротворця, то мав двісті років віку, а завбільшки виріс такий, що міг цілком ковтнути зубра. Дракон, ваша милосте, ніколи не припиняє рости, поки має харч і волю.

Ім’я зброєносця було Арстан, проте Могутній Бельвас назвав його Білобородом за гущавину сивого волосся на обличчі. Саме так його тепер кликали усі. Він був вищий за пана Джорага, хоча не такий дебелий, очі мав світло-блакитні, а довгу бороду — білу, як сніг, і м’яку, наче шовк.

— Волю? — перепитала цікава Дані. — Ви про що?

— У Король-Березі ваші пращури звели велетенську твердиню під банею для своїх драконів. Її назвали Драконосхроном, і вона, хоча поруйнована, ще досі стоїть на пагорбі Раеніс. Там мешкали за днів минулих королівські дракони, і скидалося те помешкання на велетенську печеру, крізь залізні двері якої могли проїхати біч-обіч тридцять лицарів. І все ж було помічено, що жоден із драконів у Драконосхроні не досяг величини своїх предків. Маестри кажуть, що винуваті стіни навколо них і дах над головами.

— Якби стіни заважали рости, то усі селяни були б крихітні, а королі — завбільшки з велетнів, — мовив пан Джораг. — А я бачив здорованів, народжених у халупах, і карликів у замках.

Попередня
-= 50 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!