Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Це ж Місячні Двері! — Вона спробувала викрутитися на волю. — Навіщо ви показуєте мені Місячні Двері?!

— Кувікаєш, наче сполохане порося. А в садку ой яка смілива була, ге? Там, у снігу, чого ж не сміліти!

— Панна в хаті вишиває, дощик ниви поливає, — співав Марільйон, — гей-на, гей-на-гей…

— Відчини двері! — наказала Ліза. — Кажу тобі, відчини! Або ти відчиниш, або пошлю по сторожу.

Вона грубо пхнула Сансу вперед.

— Твоя мати хоч не боягузлива була. Ану підіймай засуви!

«Якщо коритимуся — може, швидше відпустить.» Санса вхопила один зі спижевих засувів, висмикнула, кинула на підлогу. Потім мармуром брязнув другий засув, тоді третій. Не встигла вона торкнутися клямки, як важкі дерев’яні двері щосили розчахнулися досередини і гучно гепнули на стінах. Навколо дверей лежав купами сніг, і тепер він почав залітати до палати разом із холодним вітром, од якого Сансу негайно затрусило. Вона спробувала ступити назад, але там стояла тітка. Ліза ухопила її за зап’ясток, а іншою рукою пхнула у спину, силоміць просуваючи до відчинених дверей. За ними виднілося біле небо, снігопад… і більше нічого.

— Дивися униз, — наказала пані Ліза. — Дивися униз, кажу тобі!

Санса спробувала викрутитися, але тітчині пальці тримали їй руку, наче пазурі звіра. Ліза штовхнула її ще раз. Санса заверещала; її ліва нога розламала снігову кірку, шматки полетіли донизу. Попереду не було нічого, крім порожнечі; майже за сто сажнів унизу до схилу гори ліпився сторожовий замок.

— Благаю, не треба! — верещала Санса. — Мені страшно!

Позаду неї Марільйон бринькав на цимбалах і виспівував:

— Гей-на, гей-на-гей!…

— То що, досі бажаєш, аби я тебе відпустила? Бажаєш чи ні?

— Ні! — Санса міцно уперлася ногами і спробувала якось вивернутися назад, але тітка не піддавалася. — Тільки не сюди! Благаю…

Вона скинула руку вгору, зашкребла пальцями по одвіркові, але вхопитися не мала за що, і ноги потроху ковзали вогкою мармуровою підлогою. Пані Ліза без упину штовхала її уперед, а важила чи не на півтора пуди більше.

— У копиці в подарунок панна віддає цілунок! — щебетав собі Марільйон.

Санса крутнулася туди й сюди в несамовитому відчаї; одна ніжка ковзнула у порожнечу, і дівчина знову заверещала.

— Гей-на, гей-на-гей!…

Вітер ляпав спідницями, кусав холодними зубами за голі ноги. На щоках танули пластівці снігу. Санса відчайдушно замахала рукою, наосліп ухопила товсту Лізину косу і щосили у неї вчепилася.

— Ану пусти косу! — завищала тітка. — Хутко, кажу тобі!

Сансу трусило, з грудей виривалися схлипи. Десь далеко по дверях палати гатили списами стражники, вимагали їх впустити. Марільйон нарешті припинив співати.

— Лізо! Як це розуміти?!

Різкий скрик заглушив і схлипи, і важкий засапаний подих. Високою палатою залунали карбовані кроки.

— Відійди звідти, Лізо! Що це ти коїш?

По головних дверях палати й досі гатили стражники; Мізинець увійшов панськими дверми позаду помосту.

Ліза обернулася, руки її розтиснулися, і Санса нарешті змогла вирватися на волю. Вона впала на коліна; тільки тоді Петир Баеліш її побачив і аж заклякнув на місці, наче громом ударений.

— Алейно! Що тут за біда?

— Вона! — Пані Ліза вхопила у жменю Сансине волосся. — Вона тут біда! Це вона цілувала тебе у садку!

— Та скажіть уже їй, — благала Санса. — Скажіть, що ми лише будували замок…

— Мовчи! — заверещала тітка. — Я тобі слова не давала! Кому в біса здався твій замок?!

— Вона дитина, Лізо. Дитина Кет. Що це ти таке робиш, дозволь дізнатися?

— Я хотіла одружити з нею Роберта! Вона невдячна тварюка! Ані краплі… ані краплі подяки! Не їй тебе цілувати, не їй тебе голубити! Не їй! Я лише хотіла навчити її науки!

— Та бачу. — Він попестив підборіддя. — Здається, вона вже все розуміє. Хіба не так, Алейно?

— Так, — схлипнула Санса, — я все розумію.

— Не хочу її тут бачити! — У тітчиних очах стояли сльози. — Навіщо ти привіз її у Долину, Петире? Тут їй не місце. Вона тут чужа.

— То відішлемо геть. Може, і до Король-Берега, якщо на те твоя ласка. — Він ступив до них іще крок. — А зараз пусти її, пусти. Хай відійде від дверей.

— Ні! — Ліза смикнула Сансу за волосся. Навколо них вихорився сніговій, гучно ляпав спідницями. — Невже ти хочеш її? Ні, цього не може бути! Вона ж пустоголове дівчисько, мале й нерозумне. Де їй кохати тебе так, як я? Адже я тебе кохала завжди, і довела своє кохання, хіба ні? — Сльози текли опасистим червоним обличчям тітки. — Я подарувала тобі свою дівочу цноту. І подарувала б сина, якби його не вбили місячним узваром! Рута, м’ята, чорнобиль, ложка меду, крапля полій-трави… то не я зробила, я нічогісінько не знала, я пила те, що мені дав панотець!

Попередня
-= 503 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!