Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

У Меретовій голові тупотів велетенський зубр. «Змилуйся, Вишня Мати» — подумав він.

— Але ж я привіз золото!

— Це ви слушно вчинили, — схвально посміхнувся співець. — Ми його неодмінно пустимо на добрі справи.

Мерет відвернувся від Петира. До горлянки підпирала жовч.

— Ви… ви… не маєте права!

— А таки не маємо, — відповів жовтий сіряк. — Зате маємо вдосталь мотуззя.

Двоє розбійників ухопили Мерета за руки та міцно зв’язали їх за спиною. Глибоко вражений, він навіть не опирався.

— Ні… — тільки й спромігся вичавити він із себе. — Я ж тут, аби викупити Петира. Ви казали, що як устигну з золотом до заходу сонця, то його не зачеплять…

— Теє-той, — мовив співець, — тут ви, мосьпане, нас упіймали. Прибрехали ми вам трохи. Та що вже поробиш.

Одноокий розбійник виступив наперед із довгим сувоєм конопляної мотузки. Один її кінець він завив навколо Меретової шиї, щільно затягнув і зав’язав під вухом міцного вузла. Інший кінець одноокий перекинув через гілку дуба; упіймав його здоровань у жовтому сіряку.

— Що це ви робите? — Мерет розумів, яку дурню верзе, але досі не міг повірити в те, що відбувалося. — Ви не насмілитеся повісити Фрея!

Жовтий сіряк зареготав.

— Бач, які вони всі кумедні! Отой рябий хлопчина теж таке казав!

«Ні, цього не може бути. Вони не сміють!»

— Пан батько заплатять! Я вартий доброго викупу… більшого, ніж Петир… принаймні удвічі!

Співець гучно зітхнув.

— Князь Вальдер слабкий на очі та ноги, але ж не на розум. Двічі він на один гачок не зловиться. Наступного разу, боюся, надішле нам не сотню драконів, а сотню мечів у дужих руках.

— І надішле! — Мерет спробував прикинутися суворим та розгніваним, але голос його зрадив. — Надішле й тисячу, аби винищити вас до ноги!

— Аби винищити, спершу нас треба знайти. — Співець зиркнув скоса на бідолашного Петира. — Та й чого журитися — все одно двічі не повісять.

Він видобув із цимбал якийсь сумний наспів.

— Та годі, припиняйте сцятися в штани. Лишень відповісте на одне питаннячко, і я скажу, щоб вас відпустили.

Коли йшлося про його життя, Мерет ладен був розказати що завгодно.

— Що ви хочете знати? Я скажу правду, клянуся!

Розбійник заохотив його привітною посмішкою.

— Тут таке діло… ми шукаємо одного збіглого собаку.

— Собаку? — Мерет нічого не зрозумів. — Якого собаку?

— Такого, що відгукується на ім’я Сандор Клеган. Торос каже, він прямував до Близнюків. Ми зустріли перевізників, котрими він перебирався через Тризуб, і бідолашного п’яничку, якого той обчистив на королівському гостинці. А на весіллі ви його, часом, не бачили?

— На Червоному Весіллі? — Меретові трохи не лускав череп, але він зібрав останні сили, щоб пригадати. У Близнюках тоді коїлося казна-що, та якби хтось помітив Джофріного хорта у одному з замків, то згадав би про нього хоч словом. — Ні, в замку його не було… не на головному бенкеті… може, на байстрюцькому або у таборах… ні, хтось би мені розповів…

— З ним мала бути дитина, — додав співець. — Маленька тоненька дівчинка років десяти. Або хлопчик того самого віку.

— Та ні, — відповів Мерет. — Нічого такого не чув.

— Не чули? От біда. Ну гаразд, бувайте. Прошу пана до гілляки!

— Ні! — гучно заскиглив Мерет. — Ні, не треба, я ж вам відповів, ви казали, що відпустите!

— Е ні. Я сказав, що СКАЖУ, аби вас відпустили. — Співець зиркнув на жовтого сіряка. — Осьо кажу. Гей, Лиме, ану відпусти його!

— За сраку себе вкуси, — коротко і вагомо відповів здоровань.

Співець перевів погляд на Мерета, безпорадно стенув плечима і заграв «Чорний Робін у петлі повис того дня».

— Благаю! — Рештки Меретової мужності спливали ногами донизу. — Я ж вам нічого не зробив! Я привіз золото, як ви казали. Відповів на запитання. Я маю дітей!

— А Молодий Вовк уже не матиме, — відповів одноокий.

У Меретовій голові од болю згасали останні думки.

— Він зганьбив нас! Уся держава з нас сміялася! Ми мусили змити пляму з нашої честі!

Саме так казав його батько. І додавав іще чимало іншого.

— Може й так. Що ми, брудне селюче бидло, можемо знати про панську честь? — Жовтий сіряк тричі обвив долоню кінцем мотузки. — Де нам відрізнити чесну битву від кривавого свавілля?

— То не було свавілля! — тоненько верескнув Мерет. — То була помста, на яку ми мали законне право! Це війна! Аегон, бідолашний простак, нікому не шкодив, ми його кликали Дзвоником… а пані Старк йому горлянку перетяла! У таборах ми втратили з півсотні людей. Пана Гарса Добручая, Кайриного чоловіка, та пана Титоса, Яредового сина… хтось йому голову сокирою розвалив… Старків лютововк задавив чотирьох наших вовчурів, одірвав старшому псяреві руку від плеча… а в ньому стріл уже стирчала сила-силенна…

Попередня
-= 509 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!