Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— То ти пам’ятатимеш? Наступного разу лиши позначку на дереві. На якому — не важить, аби лишив.

— Лишу. Я пам’ятатиму. Якщо хочеш, повернуся туди зараз і зроблю. Цього разу я не забуду.

«Але спершу з’їм свого оленя і трохи поборюкаюся з тими малими вовчиськами.»

Йоджен заперечливо хитнув головою.

— Ні, краще тобі лишитися тут і попоїсти. Власним ротом. Варг не може жити з того, що їсть його звір.

«А тобі звідки знати?» — зневажливо подумав Бран. — «Ти ніколи не був варгом і не відаєш, що воно таке.»

Зненацька Ходор скочив на ноги, трохи не розбивши голову на склепінчастій, схожій на барило стелі.

— ХОДОР! — заволав він і побіг до дверей.

Але перш ніж він їх дістався, двері штовхнула Мейра і ступила досередини, до їхнього спільного притулку.

— Ходор-ходор, — мовив до неї велетень-стайняр, вишкіривши зуби.

Мейра Троск мала шістнадцять років віку і була дорослою жінкою, але зростом не перевищувала свого брата. Коли Бран спитав її, чому вона така маленька, Мейра відповіла, що усі болотники невеличкі на зріст. Дівчина мала брунатне волосся, зелені очі й пласкі, наче в хлопчика, груди. Рухалася вона так зграбно та спритно, що Бран міг тільки милуватися і заздрити. Мейра носила при боці довгого гострого кинджала, та битися понад усе полюбляла тонкою тризубою жаб’ячою сандолею в одній руці й плетеною сіткою в іншій.

— А хто в нас хоче їсти? — грайливо запитала вона, підіймаючи перед собою здобич: двох невеличких сріблястих пстругів та шістьох товстих зелених жаб.

— Я хочу, — відповів Бран.

«Якби ж лише не жаб.» У Зимосічі, коли ще не трапилося найгіршого, Вальдери казали, що від жабоїдства зуби стають зелені, а під пахвами росте мох. Йому стало цікаво, чи живі обидва Вальдери. Їхніх трупів у Зимосічі він не бачив… але трупів там лежало безліч, а всередині будівель вони не шукали.

— То мабуть, треба тебе погодувати. Допоможеш почистити здобич, Бране?

Він кивнув. Сердитися на Мейру було важко — вона була значно веселіша за свого брата і завжди вміла змусити його всміхнутися, а сама нічого не боялася і ніколи не гнівалася. «Зате Йоджен…» Йоджен Троск міг налякати будь-кого. Вдягався він у все зелене, очі мав тьмяні, глибокі, схожі кольором на мох. І бачив зелені сни. А те, що Йоджен бачив у снах, справджувалося. «От хіба що він бачив мене мертвим, а я живий.» Утім, про людське око — справді ніби мертвий.

Йоджен вислав Ходора по дрова і склав невеличке вогнище, поки Бран та Мейра чистили рибу й жаб. За казанок вони взяли Мейриного шолома, здобич порізали дрібними шматочками, влили води й додали знайденої Ходором дикої цибулі, щоб зготувати жаб’ячу юшку. Вона була не така смачна, як з оленини, та загалом непогана — так вирішив Бран, коли трохи скуштував.

— Дякую, Мейро, — мовив він, — моя ласкава панно.

— На здоров’я, ваша ясновельможна милосте.

— На ранок, — оголосив Йоджен, — краще нам рухатися далі.

Бран відчув, як Мейра напружилася.

— Ти бачив зелений сон?

— Ні, — зізнався він.

— То навіщо кудись іти? — вимогливо запитала його сестра. — Розваль-Вежа — годяща домівка. Селищ тут поблизу нема, у лісі повно дичини, у струмках і озерах є риба та жаби… а головне, хто нас коли тут шукатиме?

— Нам судилося опинитися не тут.

— Але тут безпечно.

— Здається, що безпечно, — заперечив Йоджен, — та чи надовго? У Зимосічі сталася битва, ми бачили загиблих. А де битва, там війна. Якщо нас тут застукає якесь військо…

— Може, то буде Роббове військо, — відповів Бран. — Робб скоро повернеться з півдня, це я знаю напевне. Він з’явиться з усіма корогвами і прожене залізняків геть.

— Твій маестер, коли помирав, нічого не казав про Робба, — нагадав Йоджен. — «Залізняки на Каменястому Березі» — ось як він казав, — «а на сході — Болтонівський Байстрюк.» Калин-Коп та Жбир-у-Пущі впали, кервинівський спадкоємець мертвий, а разом і каштелян Торгенового Закуту. «Навколо війна» — казав він, — «і сусід іде на сусіда».

— Твою пісню ми вже чули, — відповіла йому сестра. — Ти хочеш до Стіни і твого триокого гайворона. Добре тобі казати, але Стіна вельми неблизько, а Бран не має інших ніг, окрім Ходорових. Якби ж ми хоч коней мали…

— Якби ми були орлами, то полетіли б у небі, — ущипливо зауважив Йоджен, — але крил ми не маємо, і коней теж.

— Коней можна знайти, — мовила Мейра. — Навіть глибоко у вовчій пущі є дроворуби, рільники, мисливці. Дехто з них має коней.

— Нехай має. То що нам робити — вкрасти тих коней? Ми вже до злодійства докотилися? Бракує нам, щоб на нас люди полювали.

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!