Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Можна купити, — відповіла вона. — Виміняймо на щось.

— Поглянь на нас, Мейро. Добряче поглянь, хто перед тобою. Хлопчик-каліка з лютововком, слабкий на розум велетень і двоє болотників за тисячу верст від Перешийку. Гадаєш, нас не впізнають? А коли впізнають, то швидко полетять чутки. Поки Брана вважають мертвим, він у безпеці, а живим стане здобиччю для тих, хто бажає йому смерті конче й напевне. — Йоджен наблизився до вогнища і поворушив жарини палицею. — Десь там на півночі на нас чекає триокий гайворон. Бранові потрібен учитель, мудріший за мене.

— Як ми туди потрапимо, Йоджене? — спитала його сестра. — Як?

— Пішки, — відповів він. — Крок за кроком.

— Та ми навіть верхи добиралися від Сіроводця до Зимосічі бозна-скільки часу! А ти хочеш, щоб ми подолали довший шлях власними ногами, навіть не знаючи, де він кінчається? Ти кажеш: «за Стіною». Я там ніколи не була, і ти не був. Зате я знаю, що земля за Стіною — вона таки чималенька, Йоджене. Скільки там триоких гайворонів? Багато чи один? Як ми маємо його шукати?

— Може, то він знайде нас.

Не встигла Мейра знайти відповідь, як усі почули віддалене вовче виття, що припливло нічним повітрям.

— Це Літо? — спитав Йоджен, дослухаючись.

— Ні. — Голос свого лютововка Бран упізнавав безпомилково.

— Ти певний? — перепитав «дідусик».

— Авжеж певний.

Того дня Літо побіг далеко і до світанку не мав повернутися. «Може, Йоджен і бачить зелені сни, зате не відрізняє вовка від лютововка.» Бран дивувався, чому вони усі так дослухаються до Йоджена. Той не був принцом, як Бран, не мав такої сили і статури, як Ходор, не вмів полювати, як Мейра. Та чомусь саме Йоджен завжди казав, що робити решті товариства.

— Треба вкрасти коней, як каже Мейра, — мовив Бран, — і їхати до Умберів, до Остань-Огнища.

Він поміркував хвильку і додав:

— Або вкрасти човна і піти униз Білим Ножем до Білої Гавані. Там править товстий князь Мандерлі. Він був до мене приязний на святі врожаю. Хотів будувати кораблі. А може, вже збудував, і ми тоді зможемо поїхати ними до Водоплину і забрати Робба додому з усім військом. Тоді вже не важитиме, хто про мене знає, а хто ні. Робб не дозволить нікому нас скривдити.

— Ходор! — гучно відригнув Ходор. — Ходор-ходор!

Але задум Брана, схоже, сподобався лише йому. Мейра тільки всміхнулася, а Йоджен насупився. Вони ніколи не слухали, чого хоче Бран, хоча він був зі Старків, ще й принц, а Троски з Перешийку — лише старківські значкові піддані.

— Хо-о-о-одор! — проспівав Ходор, хитаючись з боку в бік. — Хо-о-о-о-о-о-одор, хо-о-о-о-о-о-одор, хо-ДОР, хо-ДОР, хо-ДОР!

Інколи він полюбляв таке робити — промовляти або виспівувати своє ім’я на різні лади, знову і знову. А колись, бува, сидів так тихо, що всі забували, де він є. З Ходором ніхто не міг нічого знати напевне.

— ХОДОР-ХОДОР-ХОДОР! — заволав він раптово і гучно.

«Він не припинить» — зрозумів Бран.

— Ходоре! — мовив він. — Ходи-но надвір і повправляйся з мечем!

Стайняр вже був і забув про свого меча, але згадав і посунув по нього, бурмочучи: «Ходор».

Вони мали при собі три мечі, узяті з крипти Зимосічі, де Бран із братом Ріконом ховалися від залізняків Теона Грейджоя. Бран узяв меча дядька Брандона, Мейра — того, який знайшовся на колінах Бранового дідуся, князя Рікарда. Клинок Ходора був значно старший, а ще велетенський і важелезний, затуплений кількома століттями без догляду, добряче заплямований іржею. Ходор міг вимахувати ним кілька годин поспіль. Коло обвалених каменів стояло напівгниле дерево, яке він уже наполовину порубав на тріски.

Але навіть коли Ходор вибіг назовні далі мучити дерево, крізь стіни почулося його ревище: «ХОДОР!». На щастя, у величезній вовчій пущі до нього не було кому дослухатися.

— Йоджене, що ти таке казав про вчителя? — спитав його Бран. — Адже мій учитель — ти. Нехай я жодного разу не лишив позначок на дереві, але ж наступного разу лишу. Третє око в мене розплющене, як ти казав…

— І розплющене так широко, що ти можеш випасти крізь нього і решту життя прожити вовком у лісі. Ось чого я боюся.

— Не випаду, обіцяю тобі!

— Хлопчик обіцяє, але хіба вовк пам’ятає? Ти бігаєш з Літом, полюєш із ним, убиваєш разом із ним… але схиляєшся під його волею більше, ніж він під твоєю.

— Та я просто забуваю, — закомизився Бран. — Мені ж дев’ять років. Як виросту, то знатиму краще. Навіть Флоріан-Дурень і принц Аемон Драконолицар не були великими воїнами у дев’ять років.

— Правда твоя, — погодився Йоджен. — То були б розумні слова, якби дні й досі довшали… але вони вже не довшають. Ти — дитя літа. Ану скажи-но мені гасло дому Старк.

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!