Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Капітан загалом виявив до нього неабияку добрість. Звали достойного керманича Хораном Сафмантесом, і був він такий самий лисенієць, як Саладор Саан, що володів його кораблем. З кощавого, обвіяного усіма вітрами обличчя дивилися світло-блакитні очі, нерідкі у Лисі — утім, їхній господар уже багато років торгував у Семицарстві. Коли капітан дізнався, що виловив з моря уславленого Цибульного Лицаря, то віддав йому власну бесіду, вдягнув зі свого плеча і подарував пару нових чобіт, які майже не тиснули. Наполіг він і на тому, щоб Давос поділив із ним стіл, але тут сталася біда: шлунок лицаря не витерпів равликів, міног та іншого жирного харчу, який так смакував капітанові Хорану. Після першого ж обіду за капітановим столом Давос решту дня вивішувався за поручні коли головою, а коли іншим кінцем тулуба.

З кожним ударом весел Дракон-Камінь потроху збільшувався. Давос уже бачив обриси гори, а на її схилі — величезну чорну твердиню з химерами та драконовими баштами. Ніс «Танку Шаяли» різав хвилі, а спижева носова подоба розсипала обабіч себе крила солоних бризок. Давос ухопився за поручні, дякуючи, що має чим підпертися, бо пережиті випробування геть його знесилили. Якщо він стояв надто довго, то ноги починали труситися; нерідко і раптово нападав страшенний кашель, і тоді Давос випльовував грудки кривавого слизу. «Та нічого, минеться» — казав він собі. — «Авжеж боги не на те провели мене крізь вогонь та море, щоб тепер убити застудою.»

Слухаючи гуркіт веслярського тулумбасу, стугоніння вітрила, неквапний плюскіт, рипіння весел, він подумки повертався до днів молодості, коли ті самі звуки мрячними тьмяними ранками збуджували у його серці неабиякий жах — адже вони позначали наближення морської варти старого пана Трістімуна, а за часів, коли на Залізному Престолі сидів Аерис Таргарієн, зустріч із морською вартою означала для перемитників смерть.

«Але то було в іншому житті» — подумав він. — «Раніше від корабля з цибулею, раніше від Штормоламу, раніше, ніж Станіс укоротив мені пальці. Тоді ще не було ані війни, ані червоної зірки, ані лицаря Лукомора. Я був геть іншою людиною, доки князь Станіс не підніс мене вище від інших.»

Капітан Хоран розповів йому, як тієї ночі, коли палала річка, Станісовим сподіванням настав край. Як Ланістери запопали його збоку, і як невірні значкові тікали цілими сотнями тієї години, коли король мав у них найбільшу потребу.

— Там бачили тінь короля Ренлі, — казав капітан, — яка вбивала направо і наліво, а за собою вела передовий полк лев’ячого князя. Кажуть, його зелена лицарія примарно виблискувала у світлі шал-вогню, а рогами бігло золоте полум’я.

«Тінь Ренлі…» Давос питав себе, чи не повернуться і його сини тінями з того світу. Він бачив на морі надто багато моторошного, щоб отак просто відкинути віру в примар та привидів.

— То що, ніхто не зберіг вірності своєму королю? — спитав він.

— Хіба що невеличка купка, — відповів капітан. — Головне родичі королеви. Ми підібрали з берега багатьох зі значками лиса та квітів, але багато й залишили, не розбираючи значків. Тепер на Дракон-Камені за Правицю Короля служить князь Флорент.

Гора ще виросла на обрії, увінчана світлим димом. Вітрило співало свою пісню, гупав тулумбас, м’яко занурювалися весла, і невдовзі перед ними відкрилося гирло гавані. «Порожнеча» — подумав Давос, пригадуючи, що тут робилося раніше, коли кораблі юрмилися коло усіх пришибів і хиталися на котві за хвилерізом. Він побачив хорунжу галеру Саладора Саана — «Валірійця» — коло пришибу, де колись стояла «Лють» із сестрами. Кораблі по обидва боки від неї також мали смугасті лисенійські короби. Та марно Давос шукав коло берега якогось сліду «Пані Мар’ї» або «Примари».

Входячи до гавані, жеглярі спустили вітрило і пристали на самих веслах. Поки припинали берегові линви, капітан наблизився до Давоса і мовив:

— Мій князь бажає негайно вас бачити.

При спробі щось відповісти Давоса скрутив напад кашлю. Він вчепився у поручень, аби не впасти, і сплюнув у воду.

— Короля, — прохрипів він, — я мушу бачити короля.

«Бо де король — там і Мелісандра.»

— Короля нікому бачити не можна, — рішуче заперечив Хоран Сафмантес. — Саладор Саан вам розкаже. Ідіть до нього.

Давос лише кивнув, бо не мав сили опиратися.

Саладора Саана не було на його «Валірійцеві», а знайшовся він коло іншого пришибу за півверсти звідти — у череві тлустого пентоського коча з іменем «Рясний врожай». Саан перераховував вантаж корабля разом із двома євнухами: один тримав ліхтаря, інший — воскову табличку і писало.

— Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять, — саме проказував старий шахрай, коли Давос із капітаном спускалися крізь ляду. На лисенійцеві був жупан винного кольору і високі чоботи вибіленої шкіри зі срібним візерунком. Він витяг корка з глека, нюхнув, чхнув і мовив:

Попередня
-= 62 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!