Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Що ви тут робите? — скрикнув він вимогливо, поки наводив лад у одязі. Чорне, як вугілля, волосся спадало йому на комір, сині очі вражали глибиною. — Дарма ви стали в мене на дорозі!

— А й справді, — погодився Давос. — Дарма.

Новий напад кашлю вхопив його, щойно він звівся на коліна.

— Ви нездорові? — Хлопчик схопив його за руку і допоміг стати на ноги. — Може, покликати маестра?

Давос заперечливо хитнув головою.

— То просто кашель. Минеться.

Хлопчик не наполягав.

— А ми тут граємо у дів та чудовиськ, — пояснив він. — От я зараз чудовисько. Гра дитяча, але сестрі подобається. А ви хто такий, перепрошую?

— Я маю честь бути лицарем. Моє ім’я — Давос Лукомор.

Хлопчик роздивився його згори донизу з підозрою в очах.

— А чи справді? Щось ви не надто схожі на лицаря.

— Лицарі, паничу, різні бувають. Ось я, приміром — цибульний лицар.

Сині очі блимнули.

— Той, що плавав на чорному кораблі?

— То ви чули цю оповідь?

— Ви привезли дядькові Станісу риби ще до того, як я народився. Щоб він не помер з голоду, коли князь Тирел тримав його у облозі.

Хлопчик гордовито випростався.

— А мене звуть Едрік Шторм, — оголосив він. — Я є сином короля Роберта.

— Воно й видно, юний пане.

Давос упізнав його майже одразу. Хлопчина мав видатні вуха Флорентів, але все інше — волосся, очі, підборіддя, вилиці — проказувало про Баратеонів.

— То ви знали мого батька? — вимогливо спитав Едрік Шторм.

— Бачив його багато разів, коли відвідував вашого дядька при дворі. Та ніколи не мав честі розмовляти.

— Їхня милість пан батько вчили мене битися, — гордовито заявив малий. — Приїздили майже щороку, і ми іноді разом вправлялися зі зброєю. На останні іменини вони подарували мені келепа — майже такого, як їхній власний, хіба трохи меншого. Щоправда, я мусив лишити келепа у Штормоламі. А чи правда, що дядько Станіс відрізав вам пальці?

— Тільки трохи, до крайніх суглобів. Пальці в мене лишилися, але стали коротші.

— Покажіть!

Давос зняв рукавичку, і хлопець уважно роздивився його руку.

— А великого пальця не різав?

— Ні. — Давос закашлявся. — Ні, великого лишив, як був.

— Не треба йому було різати вам пальців, — вирішив малий. — Зовсім, анітрохи. Недобре так чинити.

— Я ж був перемитником.

— Ну то й були. Хто інший зумів би привезти йому рибу та цибулю?

— За цибулю князь Станіс висвятив мене у лицарі, а за справи перемитницькі — вкоротив пальці.

Давос знову нап’яв рукавицю.

— Пан батько не відрізали б вам жодного пальця.

— Вам краще знати, паничу.

«Роберт був інший, ніж Станіс, то вже напевне. А хлопець добряче схожий на батька. І на Ренлі теж.» Ця думка його збентежила.

Хлопчик хотів сказати ще щось, але тут почулися кроки. Давос обернувся. Садовою стежкою сходив пан Аксель Флорент із десятком стражників у повстяних каптанах, що несли на грудях полум’яне серце Господа Світла. «Королевині люди» — подумав Давос. На нього накотив новий напад кашлю.

Пан Аксель був кремезний коротун з грудьми, як барило, товстими руками, кривими ногами та пасмами волосся з вух. Дядько королеви служив каштеляном Дракон-Каменя вже ціле десятиріччя і завжди розмовляв до Давоса чемно та приязно, бо знав, що князь Станіс до того ласкавий. Але зараз у його голосі не чулося ані приязні, ані навіть чемності.

— Ти диви, кого це нам до берега прибило! Пана Давоса! Таке щастя, а ми й не чекали!

— Цибуля не тоне, пане Акселю. Ви прийшли відвести мене до короля?

— Я прийшов відвести вас до підземелля. — Пан Аксель майнув рукою стражникам. — Схопіть його і відберіть кинджала! Він заміряється ним на життя нашої пані.

Хайме II

Хайме помітив корчму першим. Головна її будівля обіймала південний берег, де річка робила вигин. Довгі низькі відгалуження тягнулися вздовж води, мовби чиїсь мацаки прагнули вловити подорожніх, що пливли униз течією. Нижній поверх був складений з сірого каменю, верхній — з білених колод, а дах — із черепиці. Показалася і стайня теж, а ще виноградник з важкими від ягід лозами.

— З димарів не йде дим, — зауважив він, поки наближався берег. — А у вікнах нема світла.

— У корчмі ще господарювали, коли я її минав, — мовив пан Клеос Фрей. — Тут варили добре пиво. Може, трохи збереглося у льосі.

— Може, тут і люди є, — додала Брієнна. — Ховаються. Або лежать мертві.

— Чи не злякалися ви, ягідко моя, кількох мертв’яків? — закпинив з неї Хайме.

Вона подарувала йому погляд палаючих очей.

Попередня
-= 67 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!