Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Не-корчмар запік до чорноти три величезні шмати конятини і засмажив цибулі на салі, чим майже розрадив огиду товариства до сухих вівсяних коржів. Хайме з Клеосом випили пива, Брієнна — кухоль сидру. Хлопець тримався осторонь: видерся на барило сидру з напнутим зарядженим арбалетом на колінах і сидів там, сторожко витріщаючись. Куховар теж націдив собі кухоль пива і сів разом з гістьми.

— Що нового з Водоплину? — спитав він пана Клеоса, вочевидь вважаючи його за ватажка.

Пан Клеос спершу зиркнув на Брієнну, потім відповів:

— Князь Гостер лежить при смерті, але його син тримає броди на Червонозубі проти Ланістерів. Сталася битва.

— Битви зараз усюди. А ви самі куди прямуєте, пане лицарю?

— До Король-Берега.

Пан Клеос витер сало з вуст, а господар корчми пирхнув:

— Ти ба! Три голови, а розуму катма. Та ж люди переказували, що під мурами столиці стоїть король Станіс. Зі стотисячним військом і чарівним мечем.

Хайме ухопився руками за ланцюг між зап’ястками і щосили викрутив, палко шкодуючи, що не має сили роздерти його навпіл. «Отоді б я показав Станісові, куди йому запхати свого чарівного меча.»

— На вашому місці я б до королівського гостинця не потикався, — вів далі чолов’яга. — Там таке робиться, що й у казці не сказати. Вовки полюють на левів, леви — на вовків, а зграї втікачів — на усіх, хто трапиться дорогою.

— Огидні щури! — презирливо проказав пан Клеос. — Та мерзота ніколи не насмілиться зачепити озброєних воїнів.

— Перепрошую пана, та я на власні очі бачу одного озброєного воїна, жінку і бранця у кайданах.

Брієнна подарувала кухареві злий погляд. «А дівка таки ненавидить, коли їй нагадують про її стать» — розсудив Хайме, знову скручуючи ланцюги. Їхні ланки були тверді та холодні, залізо й не думало піддаватися. Зап’ястки йому натерло трохи не до сирого м’яса.

— Я хочу піти Тризубом аж до моря, — відповіла дівка хазяїнові. — А там знайдемо коней у Дівоставі, рушимо через Сутіндол і Росбі, та й проминемо найгірше.

Але господар корчми затрусив головою.

— До Дівоставу ви річкою не дістанетеся. Верст за сорок звідси спалили й потопили двійко галер, між ними зробили вузький прохід, і тепер там живе з подорожніх ціле розбійницьке кубло. Те саме робиться униз річкою коло Скік-Каменів та Оленячого острова. Ще й князя-блискавку бачили у цих місцях. Він перетинає річку, де хоче, з’являється тут і там, а на місці не сидить ані дня.

— Хто такий цей князь-блискавка? — спитав пан Клеос Фрей.

— Князь Берік, з ласки пана лицаря. Його так звуть, бо він нападає раптово, наче блискавка з ясного неба. А ще він невмирущий, так люди кажуть.

«Усі люди — вмирущі, лишень мечем пхнути як слід» — подумав Хайме.

— А що, Торос Мирійський досі з ним?

— Червоний чаклун? Еге ж. Кажуть, він має неабияку силу.

«А таки неабияку. Небагато людей в світі можуть похвалитися, що перепили Роберта Баратеона.» Хайме колись чув, як Торос сказав королю, що пішов у червоні жерці, бо на рясі не видно винних плям. Роберт так реготав, що обплював пивом Серсеїну шовкову керейку.

— Не те щоб мені дуже кортіло з вами сперечатися, — мовив він, — але Тризуб здається не найбезпечнішим із можливих шляхів.

— Правда ваша, — погодився їхній кухар. — Навіть якщо проминете Оленячий острів і не стрінете князя Беріка з червоним чаклуном, то ще лишиться рубіновий брід. Його колись тримали вовки князя-п’явки. Але відтоді вже чимало часу минуло. Тепер там можуть стояти леви, князь Берік або лихо їх зна хто ще.

— Може і зовсім нікого не бути, — буркнула Брієнна.

— Ласкава пані хочуть закластися на власну шкуру? Не смію зупиняти… але я б краще покинув річку та зрізав суходолом. Якщо не потикатися до доріг, а вночі ховатися під деревами… тоді, мо’, й проскочите, як миша у шпарку. А мені там хай хоч медом намажуть — носа не покажу.

У погляді здоровачки з’явився сумнів.

— Але тоді нам потрібні коні.

— Є тут коні, — встряг Хайме. — Я одного у стайні чув.

— Еге ж, є, — погодився не-корчмар. — Троє, але не на продаж.

Хайме мимоволі реготнув.

— А навіщо — тобі на зуб? Ану показуй, добродію, не клей дурня.

Брієнна насупилася, але не-корчмар зустрів її погляд, не зморгнувши оком, і за мить вона неохоче буркнула:

— Показуй.

Усі підвелися з-за столу і рушили до стаєнь. Звідти, судячи з пахощів, довгенько не вигрібалося. Над соломою дзижчало безліч жирних чорних мух; вони бісилися між стійлами і лазили численними купами лайна. А між тим на виду було лише троє коней, та й ті разом виглядали досить дивно: вайлуватий брунатний селянський плужник, старезний білий мерин, сліпий на одне око, і лицарська подорожня кобила, баска, сіра й зозуляста.

Попередня
-= 69 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!