Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

«Вони знають» — подумав Чет. — «А ти здурів, старий мішок гною. Певно ж, вони знають. Ясно, як сонячний ранок. Адже Кворин Піврукий не повернувся, так? Ярман Парогач теж. Якщо когось із них упіймали, то будь певен — дичаки вже примусили бранців проспівати їм усе.»

Рідколіс ступив наперед і мовив:

— Манс Розбишака хоче подолати Стіну і принести в Семицарство криваву війну. Але нести війну вміє не лише він. Назавтра вона сама до нього прийде.

— Ми виступимо на світанку всією нашою потугою, — продовжив Старий Ведмідь. Рядами братчиків покотилося бурмотіння. — Ми вирушимо на північ і обійдемо їх колом із заходу. Коли ми повернемо, передовий загін Харми вже промине Кулак. У передгір’ях Мерзляків є досить вузьких звивистих ущелин, створених для засідок. Дичацька валка тягнеться на багато верст. Ми запопадемо їх одразу в кількох місцях і змусимо думати, що нас три тисячі, а не три сотні.

— Ми завдамо тяжкого удару і зникнемо, перш ніж їхні вершники встигнуть стати до бою, — казав далі Торен Рідколіс. — Якщо вони поженуться слідом, ми їм влаштуємо гарненькі перегони, а тоді розвернемося і нападемо далі в іншому місці валки. Ми попалимо їм вози, розженемо на всі боки худобу, виріжемо стільки людей, скільки зможемо. Якщо пощастить, то дістанемо й самого Манса Розбишаку. Якщо вони зламаються і втечуть до своїх халуп, то буде нам перемога. Якщо ж ні, ми допікатимемо їм аж до Стіни і подбаємо, щоб вони лишили за собою рясний слід із трупів.

— Але ж їх там багато тисяч! — гукнув хтось позаду Чета.

— Це наша смерть! — То був голос Маслина, придушений переляком.

— Смерть! — каркнув Мормонтів крук, плескаючи чорними крилами. — Смерть!

— Загине багато з нас, — погодився Старий Ведмідь. — Може статися, навіть усі. Але тисячу років тому один князь-воєвода недарма казав: не на те ми чорне вдягали, щоб од смерті ховатися. Пам’ятайте ваші обітниці, браття. Бо ми є мечі у темряві, вартові на мурах…

— Вогонь, що розганяє холод. — Пан Маладор Кляск витяг меча.

— Світло, що приносить ранок, — відповіли інші, й нові мечі вилетіли з піхов.

А тоді зброю оголили усі. Мало не три сотні мечів здійнялося у повітря, і стільки ж голосів загукало разом:

— Ріг, що пробуджує сплячих! Щит, що боронить царину людей!

Чет мусив приєднати свій голос до інших. Повітря затуманилося їхнім подихом, на криці вигравало полум’я багаття. Його втішило, що Верхоляк, Шовкоступ та Миленький Донел Схил волали разом з іншими, наче теж загубили рештки розуму. Це вони добре придумали. Не варто привертати увагу, коли жадана година вже близько.

Коли галас завмер, Чет знову почув, як у стіні навколо табору скиглить вітер. Полум’я вихорилося і тремтіло, наче й воно мерзло на вітрі. У раптовій тиші крук Старого Ведмедя гучно каркнув і знову проказав:

— Смерть!

«Розумна пташка» — подумав Чет, коли старшина усіх відпустила, наказавши добре повечеряти і виспатися вночі. Чет заповз під хутро неподалік од своїх собак, не припиняючи перебирати у голові, що може їм завадити, а що — статися не так, як гадалося. А раптом та срана присяга змусить когось роздуматися? А раптом Малюк-Павлюк усе забуде і спробує вбити Мормонта на другій варті замість третьої? А раптом Маслин втратить рештки хоробрості, а раптом хтось зрадить і побіжить доповідати, а раптом…

Чет зненацька зрозумів, що дослухається до ночі. Справді, вітер вив, наче плакало мале дитя, час від часу чулися людські голоси, іржання коней, тріск поліна у багатті. Але більше нічого. Спокій і тиша.

Він побачив перед собою обличчя Бесси. «Я ж не ножем хотів у тебе тицяти, дурепо, а чим іншим» — сказав він їй подумки. — «Я збирав тобі квітки — дику рожу, приворотень, золоті дзвіночки. Цілісінький ранок згаяв.» Серце калатало так гучно, що він злякався, чи не збудить увесь табір. Борода навколо рота поросла льодом. Звідки взялася ота маячня про Бессу? Коли він думав про неї раніше, то згадував тільки, яке вона мала обличчя у мить смерті. Що з ним таке? Ледве дихає. Невже заснув, а сам і не помітив? Чет став на коліна, і носа йому торкнулося щось мокре та холодне. Він підняв голову.

Згори падав сніг.

Чет відчув, як на щоках замерзають сльози. «Нечесно!» — прагнув заволати він. Сніг зруйнує все, що він так ретельно будував, усі його задуми. А й сипав же рясно — навколо кружляло безліч важких білих пластівців. Як вони тепер знайдуть свої запаси харчів, ту звірячу стежку на схід, якою збиралися тікати? А щоб вистежити їх по свіжому снігу, не знадобиться ані Дивен, ані Банен. До того ж сніг ховає обриси ґрунту, а надто вночі. Кінь може запнутися на корені чи пеньку, зламати ногу на камені. «Нам кінець» — раптом зрозумів він. — «Ще й не почали, а вже дійшли кінця. Пропали ми, геть пропали.» Не буде тепер синові п’явочника панського життя у власному обійсті, не буде йому дружин і королівської корони. А буде дичацький ніж у череві й могила без імені. «Сніг забрав у мене все. Клятий цей сніговій…»

Попередня
-= 7 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!