Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

На якийсь час вона зовсім замовкла. Тиріон намагався забалакати про щось інше, але вперся у стіну похмурої чемності — такої ж твердої та холодної, як Стіна, якою він колись ходив на півночі. «Ласка божа» — думав він, спостерігаючи, як свічка вигоряє і починає мерехтіти, — «як це знову зі мною сталося — після того, що зробили з Тайшею? Невже я справді такий дурень і блазень, як про мене думає батько?» Він би радо дав їй усі обіцянки, яких вона забажає, радо пройшов би з нею під руку до власної опочивальні, вдяг би у всі шовки та оксамити, яких вона так прагнула. Якби ж вибір був за ним… вона б тоді сиділа обіч нього на весіллі Джофрі й танцювала з усіма ведмедями на світі. Та йому несила буде дивитися, як її тіло теліпатиметься на шибениці.

Коли свічка згасла, Тиріон виплутався з обіймів, підвівся і запалив ще одну, а тоді обійшов круг стін, вистукуючи усі по черзі у пошуках таємних проходів. Шая сиділа, підтягнувши коліна і охопивши їх руками, спостерігала за ним, а тоді мовила:

— Під ліжком. Таємні сходи там.

Тиріон витріщився на неї недовірливо.

— Під ліжком?! Але ж воно з суцільного каменю. І важить, мабуть, пудів зо тридцять.

— Там є одне місце — коли Варис туди натискає, ліжко пливе угору. Я спитала, як це робиться, а він сказав, що чарами.

— Еге ж. — Тиріон мимоволі вишкірився. — Чарами важелів і противаг.

Раптом Шая підвелася.

— Піду назад. Інколи дитина хвицяється. Тоді Лолиса прокидається і кличе мене до себе.

— Варис скоро повернеться. Він, мабуть, чув кожне наше слово.

Тиріон дмухнув на свічку. На переді його штанів мокріла пляма, та навряд чи хтось помітить її посеред нічної пітьми. Він сказав Шаї, щоб одяглася і чекала на євнуха.

— Гаразд, — погодилася вона. — Ти — мій лев, хіба ні? Мій велетень Ланістер.

— Я саме такий, — відповів він. — А ти…

— А я — твоя хвойда. — Шая приклала пальця до вуст. — Знаю, знаю. Я б могла стати твоєю пані, але ніколи не стану. Бо інакше ти повів би мене на бенкет. Та байдуже. Мені до смаку бути твоєю хвойдою, Тиріоне. Ти тільки не відпускай мене, мій леве, і не кидай напризволяще.

— Не кину, — пообіцяв він, а всередині заверещав голос: «Дурню ти, дурню! Навіщо ти це кажеш? Адже ти сюди прийшов, щоб відіслати її назавжди!»

Натомість він поцілував її ще раз.

Шлях назад видався йому довгим та самотнім. Подрік Пейн спав у своєму низенькому ліжку-возику біля підніжжя Тиріонового, але прокинувся, коли хазяїн штовхнув його і мовив:

— Брона мені.

— Пана Брона? — перепитав Под, витираючи сон з очей. — Ой… То вам пана Брона? Привести? До вас, пане?

— Та ні, не приводь. Я ж тебе підняв лише на те, щоб побалакати, як наш Брон гарно вдягається, — буркнув Тиріон, але його гіркий жарт не був оцінений. Под глипав на нього зачудовано, аж доки Тиріон не підняв примирливо обидві долоні і не додав: — Так-так, приведи. Знайди його. Негайно.

Хлопець поспіхом вдягся і прожогом вилетів з кімнати. «Невже я справді наганяю такий жах?» — подумав Тиріон, поки перевдягався у халат і наливав собі вина.

Йому знадобилося пів-ночі й три чималі келихи, щоб нарешті дочекатися Пода разом з лицарем-сердюком.

— Сподіваюся, малий мав дуже поважну причину витягати мене з закладу Чатаї, — мовив Брон, всідаючись.

— Чатаї?! — роздратовано перепитав Тиріон.

— Добре бути лицарем — не мусиш тепер шукати дешевших бурдеїв далі по вулиці. — Брон вишкірився. — Яке видовисько: дві красні діви, Алаяйя і Марея, на одній перині, а посередині між ними — відважний лицар Брон.

Тиріон мусив ковтнути своє роздратування. Брон мав таке ж право брати Алаяйю до ліжка, як і будь-хто, але… «Я жодного разу її не торкався, хоч як жадав. Брон про це не знає, і все ж таки… краще б він бавив свого прутня деінде.»

Сам він до Чатаї ходити не смів — варто було зважитися хоч раз, і Серсея вже постаралася б, аби батько про все дізнався. А тоді Алаяйя не відбулася б самими батогами. Він надіслав дівчині намисто зі срібла і нефриту та двійко зап’ястків до нього, але ж…

«Та годі вже тобі. Нічого тут не поробиш.»

— Є такий собі співець на ім’я Симон Срібноязикий, — втомлено мовив Тиріон, відкидаючи геть почуття провини. — Він, бува, приходить і грає для дочки пані Танди.

— То й що?

«Убий його» — хотів сказати Тиріон, але ж пісняр нічого йому не зробив, хіба що заспівав кілька пісень. — «І забив милу Шаїну голівку дурницями про голубів та ведмедів-танцюристів.»

— Знайди мені його, — мовив Тиріон натомість. — Знайди, поки не знайшов хтось інший.

Попередня
-= 79 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!