Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

І то не вперше. Вже не вперше життя йому руйнує сніг. Тільки того разу — Сніг-воєвода та його ручний підсвинок.

Чет зіп’явся на ноги. Вони змерзли й судомилися; сніг перетворив віддалені смолоскипи на блякле і розмите жовте сяйво. Четові здалося, ніби на нього нападає хмара блідих холодних комах. Вони всідалися йому на плечі, на голову, залітали до носа та очей. Чет вилаявся і струсив сніжинки геть. «Семвел Тарлі» — згадав він. — «Я можу дати ради хоча б панні Кабанні.» Він замотав рота шаликом, накинувся каптуром і закрокував табором туди, де спав боягуз.

Сніг падав так рясно, що Чет трохи не загубився серед наметів, але зрештою знайшов невеличкий пристінок, де товстун зробив собі схованку. З іншого боку він загородився клітками з круками, а сам зник під горою чорних вовняних ковдр та кошлатого хутра. Сніг потроху замітав його, утворюючи м’який круглий курган. Чет видобув із піхов кинджала з тихим шурхотом криці по шкірі — слабеньким, наче його надія. Один з круків каркнув: «Сніг», інший щось буркнув, видивляючись крізь ґрати чорними очима. Перший знову повторив: «Сніг». Чет просунувся повз них, обережно ставлячи ноги. «Зараз лівицею затиснути товстунові рота, щоб не кричав, а тоді…»

— Га-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у!

Він запнувся, зупинився, проковтнув лайку. Крізь табір лунав звук рогу — далекий і не надто сильний, але цілком певний. «Ні, тільки не зараз. Хай вам грець, кляті боги, тільки не зараз!» Старий Ведмідь розставив у колі дерев навколо Кулака споглядачів, які мали попереджати про наближення будь-кого. «Мабуть, Ярман Парогач повернувся з Велетневих Сходів» — подумав Чет, — «чи то Кворин Піврукий з Вискливого Пересуву». Коли у ріг дмухають один раз, то братчики повертаються. А якщо прийшов Піврукий, то з ним може бути і досі живий Джон Сніговій.

Сем Тарлі сів із напухлими спросоння очима і збентежено витріщився на сніг. Круки гучно каркали, і Чет чув, як гавкають його собаки. От лихо — половина клятого табору вже прокинулася. Пальці в рукавицях стиснули руків’я кинджала; Чет чекав, доки звук рогу замовкне вдалині. Але щойно той скінчився, як почався знову — цього разу гучніший та довший.

— Га-а-а-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

— О боги, — почув він скигління Сема Тарлі.

Товстун зіп’явся на коліна, заплутавшись у кобеняку та ковдрах, відкинув їх убік і сягнув по кольчугу, яку розвісив неподалік на камені. Коли він нарешті нап’яв на себе через голову велетенську, наче шатро, кільчасту броню і просунув руки в рукави, то побачив перед собою Чета.

— Два рази сурмили? — спитав він. — Мені наснилося, що я почув два заклики…

— Не наснилося, — відповів Чет. — Два заклики. «Нічна Варта — до зброї.» Ворог наближається. Хтось там у темряві несе сокиру, а на ній, гладуне, жирно написано: «Панок Кабанок». Так-так, ріг кличе двічі, коли по твою душу приходять дичаки.

Вираз жаху на круглій, мов місяць, мармизі змусив Чета зареготати.

— Щоб їх дідьки у семи пеклах гойдали! Клята Харма. Клятий Манс Розбишака. А клятий Рідколіс казав: вони не з’являться ще принаймні…

— Га-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!

Ріг ревів над лісом, не замовкаючи — здавалося, вже й не замовкне ніколи. Круки плескали крилами, верещали, носилися по клітках, билися об ґрати. По всьому таборі братчики Нічної Варти підскакували на ноги, вдягали обладунки, підперезувалися пасами з мечами, хапали до рук бойові сокири та луки. Семвел Тарлі стояв і трусився з обличчям того ж кольору, що сніг, який вихорився навколо.

— Три! — кумкнув він до Чета. — Це було три. Я чув три заклики. У ріг ніколи не сурмлять тричі. Не сурмили вже століттями, тисячоліттями. Три заклики означають…

— Напад Інших.

Чет писнув щось незрозуміле — наполовину сміх, наполовину схлип. Раптом його спіднє змокло, ногами потекло щось тепле, а спереду штанів закурилася пара.

Хайме I

Крізь його сплутане волосся дмухав свіжий вітер — ласкавий та запашний, як пальці Серсеї. Він дослухався до співу птахів, відчував, як під дном човна плине річка. Швидкі удари весел невпинно просували їх у бік блідого рожевого світанку. Після стількох місяців у темряві цюпи світ здавався Хайме Ланістерові таким красним і втішним, що йому аж паморочилося у голові. «Я живий і п’яний від сонячного світла.» З його вуст раптово, наче куріпка зі схованки у траві, зірвався напад сміху.

— Ану тихо, — пробурчала дівка, суплячи брови.

До її широкого незугарного обличчя насуплені брови пасували краще, ніж посмішка. Втім, Хайме ще не бачив, щоб вона всміхалася. Себе він розважав тим, що уявляв її в одній з шовкових суконь Серсеї, а не в товсто підбитому шкіряному кубраку. «Оце вже ні… краще вдягти у шовки корову.»

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!