Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Коло нього стояв чолов’яга на добрих сім вершків вищий, на вигляд — щойно з війська. На шкіряному пасі з нютами в нього висів меч-півторак і підсайдачний кинджал, на грудях він мав кольчугу в вигляді сорочки з нашитими рядками сталевих кілець, а голову йому вкривав чорний гостроверхий залізний шоломець. З-під кущавої брунатної бороди виднілися погані чорні зуби. Але першим око в ньому притягав жовтий кобеняк із каптуром: важкий, товстий, заплямований де зеленню, а де і кров’ю, розлахмічений унизу і залатаний оленячою шкірою на правому рамені. Чималенька одежина надавала своєму чималенькому хазяїнові вигляд велетенської жовтої пташки.

Останнім із трьох був молодик — тонкий та гнучкий, як його лук, а на зріст — не вищий від того самого лука. Рудий веснянкуватий стрілець був убраний у шкіряний куяк з нашитою лускою, високі чоботи, шкіряні рукавички без пальців, а на спині мав сагайдака зі стрілами. Стріли несли на собі пір’я сірої гуски, і шість із них стирчало у землі перед лучником, наче крихітний тинок.

Трійця витріщилася на Ар’ю, що виникла посеред дороги з клинком у руці. Тоді співець ліниво смикнув струну цимбалів і мовив:

— Хлопчику… прибери-но меча, якщо не хочеш, щоб тобі зробили боляче. По-перше, меч для тебе завеликий, а по-друге, ти ще до нас не добіжиш, як Анжей поцілить тебе щонайменше тричі.

— По-перше, дідька він поцілить! — заперечила Ар’я. — А по-друге, я дівчинка!

— Отакої! — Співець уклонився. — Благаю вибачити, помилився.

— То ідіть собі далі дорогою. Ось зараз мене проминете — починайте знову співати, щоб ми чули, де ви є. Ідіть куди йшли, дайте нам спокій, і тоді я вас не вб’ю.

Веснянкуватий лучник зареготав.

— Чуєш, Лиме: вона нас не вб’є!

— Та чую, — відказав Лим, вояк-здоровань з грубим низьким голосом.

— Дитино, — мовив співець, — поклади меча, і тоді ми доправимо тебе до безпечного місця, а там навіть черевце натопчемо. У цих краях никають вовки та леви, а може, і хто гірший. Не личить маленькій дівчинці блукати тут самій.

— Вона не сама. — З-за стіни спаленої хати виїхав верхи Гендрі, а за ним і Мантулик вивів коня у поводі. У кольчузі, з мечем у руці Гендрі мав вигляд дорослого войовничого парубка. Мантулик мав вигляд Мантулика.

— Робіть, що вона каже, і дайте нам спокій, — грізно попередив Гендрі.

— Двоє, троє, — порахував співець. — Оце й усі? Ти ба, вони мають коні, ще й непогані! Де це ви їх поцупили?

— Вони наші. — Ар’я дивилася обережно. Співець відволікав її балачками, але найнебезпечнішим виглядав лучник. «Щойно він витягне стрілу з ґрунту…»

— То ви нам скажете ваші імена, як ведеться між чесних людей? — запитав співець.

— Мантулик, — негайно відповів Мантулик.

— Смачненько! — посміхнувся чолов’яга. — Не щодня зустрінеш хлопця з іменем щойно з печі. А друзів твоїх як звати? Крученик і Куріпочка?

Гендрі насупився у сідлі.

— Чого це я маю казати своє ім’я? Щось я жодного з ваших досі не чув.

— То зараз почуєш. Я вродився Томом із Семиструм’я, але кличуть мене частіше Томом Семиструнним або Томом-Сімкою. Оцей чорнозубий здоровань — Лим, тобто Лимонний Сіряк. В нього, бач, одежина жовта, ще й сам кислий, як лимон. А оцей жевжик коло мене — Анжей, та ми звемо його Сайдакером.

— А тепер хутко кажіть, хто ви такі! — загуркотів Лим тим самим грізним грубим голосом, який Ар’я чула крізь вербове гілля.

Втім, вона не мала наміру отак просто виказувати йому своє справжнє ім’я.

— А звіть хоч Куріпкою, — підхопила Ар’я думку співця. — Мені байдуже.

Здоровань зареготав.

— Куріпка з мечем у лапі? Чого тільки нині не побачиш!

— Мене звати Бичком, — мовив Гендрі, перебираючи увагу на себе, а Ар’я подумала, що й справді краще вже Бичок, ніж Крученик.

Том Семиструнний бринькнув щось на цимбалах.

— То значить, Мантулик, Куріпка й Бичок. Утікачі з кухні князя Болтона, треба гадати?

— Як ви знаєте? — скрикнула Ар’я, почуваючись незатишно.

— Та в тебе ж на грудях його значок, малеча.

Ар’я вже й забула про той значок — під кобеняком, на грудях жупанчика, якого вона отримала як княжа чашниця. Значок з оббілованим чоловіком.

— Ану не смійте кликати мене малечею!

— Чого б це? — спитав Лим. — Ти малеча і є.

— Була менша, тепер більша. Я вже не дитина.

Діти не вбивають людей. А вона вбивала.

— Отакої! То в Болтона і куріпка дзьобає кріпко?

— А ми не болтонівські. — Мантулик так і не навчився тримати язика за зубами. — Коли Болтон прийшов, ми вже сиділи у Гаренголі.

— То виходить, ви левенята, абощо? — запитав Том.

Попередня
-= 81 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!