Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Співати — то дурниця, — буркнула Ар’я. — Галас, та й годі. Ми вас почули бозна-звідки. І могли б убити, якби схотіли.

Томова усмішка ясно проказала, що він тримається іншої думки.

— Не така вже погана доля — померти з піснею на вустах.

— Якби тут були вовки, ми б знали, — прогарчав Лим. — Або леви. Бо це наші ліси.

— Ви й не знали, що ми там, — мовив Гендрі.

— Оцього, малий, я б не був такий певний, — відповів Том. — Іноді людина знає більше, ніж каже.

Мантулик посовався у сідлі.

— Я знаю пісню про ведмедя, — мовив він. — Може, не всю до кінця, але трохи знаю.

Том пробіг пальцями по струнах.

— То давай її ушкваримо, хлопчику-пиріжечку.

І сам перший відкинув голову назад та завів:

— Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати…

Мантулик хвацько підхопив і навіть підстрибнув у сідлі в лад пісні. Ар’я здивовано витріщилася на нього. Голос Мантулик мав сильний та приємний, співав гарно і до ладу. «Тю! Він же нічого не вміє робити як слід», — промайнула в неї думка. — «Хіба що пекти хліб та всякі мантули.»

Трохи далі до Тризуба втікав невеличкий потічок. Перебрідаючи його, вони співом злякали качку з очерету; Анжей миттю спинився, наготував лука, наклав стрілу і збив птаха додолу. Качка впала неподалік берега на мілині; Лим зняв кобеняка і пішов по неї до колін у воді, буркотливо жаліючись.

— Чи не має часом Шарна лимонів у своєму глибокому льосі? — спитав Анжей в Тома, спостерігаючи, як Лим плюхає у воді й лається. — Колись одна дорнійка спекла мені качку з лимоном.

У голосі його чулася палка і тоскна жага.

На іншому березі потоку Том і Мантулик знову заспівали. Качка вже висіла на Лимовому пасі під жовтим кобеняком. Спів, здавалося, скоротив довгі версти дороги, і невдовзі попереду на березі — там, де Тризуб робив великий вигин на північ — з’явилася корчма. Ар’я кидала на неї підозріливі погляди, поки загін наближався. Вона мусила визнати, що корчма не скидалася на розбійницьке лігво, а мала вигляд ошатний і навіть затишний. Верхній поверх було вибілено, дах складено з черепиці; з димаря потрошку курився димок. Навколо стояли стайні та інші служби; позаду виднівся виноградник, яблуневий садок, невеличкий город. Корчма навіть мала власний човновий пришиб, висунутий над водою, а ще…

— Гендрі, — тихо і схвильовано покликала Ар’я. — Вони мають човна. Ми можемо решту шляху до Водоплину подолати річкою. Так має бути швидше, ніж верхи.

У очах Гендрі відбився сумнів.

— А чи ти колись правила човном?

— Що такого? Ставиш вітрило, — відказала Ар’я, — і тебе вітер штовхає.

— А якщо вітер не в той бік, який треба?

— Тоді є весла.

— Веслувати проти течії? — скривився Гендрі. — Ото швидко вийде. А якщо човен перевернеться, і ми впадемо у воду? Та й не наш це човен, а корчмарський.

«Ми могли б його захопити.» Ар’я вкусила губу і нічого не сказала. Вони злізли з коней перед стайнею. Інших коней видно не було, але Ар’я помітила у багатьох стійлах свіжий гній.

— Комусь треба лишитися стерегти коней, — сторожко мовила вона.

Том почув її та відповів:

— Не треба, Куріпко. Ходімо їсти. Коней ніхто не вкраде.

— Я постережу, — відповів Гендрі, не зважаючи на співця. — Прийдеш замінити, коли попоїси.

Ар’я кивнула і рушила слідом за Мантуликом та Лимом. Меч її лишався у піхвах на спині, та вона тримала руку на руків’ї кинджала, вкраденого в Руза Болтона — раптом їй не сподобається те, що вона побачить усередині.

Фарбована вивіска над дверми зображувала якогось старого короля на колінах. Усередині виявилася спільна трапезна, де дуже висока і негарна жінка з вузлуватим підборіддям стояла, руки в боки, і незадоволено витріщалася на гостей.

— Що ти там стовбичиш, хлопчисько? — визвірилася вона. — Чи то пак, дівчисько? Хай ти там хто, не затуляй двері. Або туди, або сюди, мені байдуже. Гей, Лиме, що я тобі казала про підлогу? Ти ж весь забрьоханий!

— Ми качку встрелили.

Лим простяг її вперед, наче прапор миру на перемовинах, і жінка хутко вирвала здобич з його руки.

— Тобто Анжей встрелив, знаю я вас. Ану знімай чоботи, сказано тобі! Ти глухий чи дурний?

Вона відвернулася від гостей і загорлала:

— Гей, чоловіче! Ходи сюди, хлопці повернулися. Чоловіче!

Сходами з льоху з’явився чоловік у заплямованому фартусі, щось буркочучи собі під ніс. Він був на голову нижчий за жінку, мав обвисле обличчя і зморшкувату жовту шкіру з віспинами.

— Та йду вже, жінко, годі ревти, як корова. Що таке?

— Повісь оце, — пхнула жінка йому до рук качку.

Попередня
-= 83 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!