Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Анжей посовав ногами по підлозі.

— Ми теє, Шарно… сподівалися її з’їсти. З лимонами. Якщо в тебе є.

— Лимони? Де це я тобі наберуся лимонів? Ти вирішив, що тобі тут Дорн, рябий телепню? То піди знайди лимонний гай і насмикай барило, а до них ще маслин та гранатів. — Вона грізно насварилася пальцем. — Я б її спекла хоч і зі шматком Лимового сіряка, та спершу вона має повисіти кілька днів. Або їжте кроля, або сидіть голодні. Найшвидше буде спекти його на рожні, якщо ви вже з голоду пухнете. Та коли зачекаєте, я вам потушкую в пиві з цибулею.

Ар’ї від згадки про кроля потекла слина.

— Ми не маємо грошей, але принесли моркви й капусти. Можемо помінятися.

— Та невже? І де ж вони?

— Мантулику, неси капусту, — звеліла Ар’я.

Мантулик виконав доручення, хоча й підбирався до жінки так сторожко, наче то була не вона, а Рорж, Гризло або Варго Хап. Жінка пильно роздивилася городину, а хлопця — ще пильніше.

— Про які це вона мантули казала? Маєте ще харч до столу?

— Та ні, це я. Звуть мене так, Мантуликом. А її… а вона… Куріпка.

— Оце вже ні, не під моїм дахом. Тут, у корчмі, людей і страви кличуть різними іменами, щоб, боги збавте, не сплутати. Гей, чоловіче!

Чоловік вийшов був назовні, але на крик похапцем повернувся.

— Качку я повісив. Чого тобі ще, жінко?

— Помий оце, — наказала вона, тицяючи йому капусту й моркву. — А ви решта, сідайте, поки я кроля готуватиму. Хлопець зараз подасть питва.

Вона глянула на Ар’ю та Мантулика поверх свого довгого носа і кисло проказала:

— Не маю звички напувати дітей пивом. Але сидр увесь вийшов, корів подоїти немає, а річкова вода смердить війною — мерці спливають донизу течією. Якщо подам кухоль рідкої юшки з мертвими мухами, то питимете?

— Арік питиме, — відказав Мантулик. — Тобто Куріпка.

— Лим теж не проти, — лукаво всміхнувся Анжей.

— Ти мені про Лима краще мовчи, — буркнула на нього Шарна. — Гаразд, усім пива.

І заспішила до кухні.

Анжей та Том Семиструнний влаштувалися за столом коло комина, а Лим тим часом вішав великого жовтого кобеняка на кілочок у стіні. Мантулик важко гепнувся на лаву при столі коло дверей, і Ар’я підсунулася до нього.

Том зняв з плеча цимбали і заспівав, перебираючи струни у лад до слів:

— У лісі в корчмі жила собі баба… Жона корчмаря, бридка, наче жаба…

— Ану стули пельку, бо дідька побачиш, а не кроля! — попередив Лим. — Наче ти господиню тутешню не знаєш.

Ар’я нахилилася до Мантулика.

— Чи вмієш ти правити човном? — спитала вона.

Але не встиг той відповісти, як із кухлями пива у руках з’явився кремезний хлопець років п’ятнадцяти чи шістнадцяти. Мантулик шанобливо узяв кухля, зробив ковток і всміхнувся так широко, як Ар’я ще не бачила.

— Пиво, — прошепотів він, — ще й до кролика.

— То вип’ємо за його милість! — весело гукнув Анжей-Сайдакер, здіймаючи кухоль у здравиці. — Хай береже короля Седмиця!

— Увесь тузінь королів, чи скільки їх там, — пробурмотів Лим Лимонний Сіряк, перехилив кухля і витер піну з рота тилом долоні.

Чоловік забіг до корчми крізь передні двері з повним фартухом вимитої городини.

— Там у стайні якісь нові коні, — оголосив він, наче ніхто цього не знав.

— Еге ж, — відказав Том, відкладаючи цимбали, — і далеко кращі за тих, що ти віддав.

Чоловік вивалив городину на стіл і буркнув роздратовано:

— Я їх не віддав. Я їх продав за гарні гроші, ще й скедію вторгував. А ви, до речі, мали відібрати коней назад.

«От знала ж, що це розбійники» — подумала Ар’я, дослухаючись. Рука її потяглася під столом до руків’я кинджала — перевірити, чи він на місці. — «Спробують нас пограбувати — пошкодують.»

— Та вони коло нас і не з’являлися! — виправдовувався Лим.

— Ну не знаю. Я їх надіслав у ваш бік. Може, ви усі там поснули або перепилися.

— Щоб ми та перепилися? — Том вицідив з кухля довжелезний ковток. — Нізащо в світі!

— Ти міг би й сам дати їм ради! — дорікнув Лим чоловікові.

— Як? Із самим лише хлопцем? Я ж тобі казав: стара попхалася до Ягнища приймати в Солодиці дитину. До речі, бідна дівчина нагуляла байстрюка вже напевне від когось із вас. — Він кинув на Тома кислий погляд. — Ти, мабуть, на своїх цимбалах і так, і сяк вигравав, аби бідна Солодичка скинула спідничку.

— Якщо від гарної пісні вродлива дівка схоче скинути одежу і дати сонцю добряче себе поцілувати, то хіба співець винуватий? — спитав Том. — А до речі, вподобала вона Анжея, а не мене. Сам чув, як вона його питала: «Ой, а чи не можна помацати твій лук? У-у-у, який твердий, гладкий та довгий. Ой, а можна трошки натягнути?…» Ото й дотягалася.

Попередня
-= 84 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!