Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

Замість відповіді Ар’я сягнула за плече по руків’я меча, та не встигла ще й наполовину висмикнути його з піхв, як Лим схопив її за руку.

— Годі вже цих дурниць!

І скрутив їй руку так, що вона розтулила долоню. Пальці його були тверді від мозолів і жахливо сильні. «Знову!» — подумала Ар’я. — «Знову, як у тому селі — з Кізвиком, Рафом і Горою-на-Коні.» Тепер вони віднімуть в неї меча і знову зроблять мишею. Вільною рукою вона вхопила кухоль і щосили вдарила Лимові просто у обличчя. Пиво вихлюпнулося через край і залило йому очі, ніс зламався з моторошним хрускотом. Обличчям потекла кров, вояк заревів і схопився за нього руками. Ар’я відчула, що вільна.

— Тікаймо! — заверещала вона і зірвалася з місця.

Але Лим негайно кинувся за нею, роблячи довжелезними ногами кроки, втричі довші за її. Вона крутилася, пручалася, хвицяла ногами, та він просто підсмикнув її угору, наче ляльку, і тримав там, спливаючи кров’ю з носа.

— Припини, дурепо мала! — загорлав він, теліпаючи її туди-сюди. — Негайно припини!

Гендрі рушив був їй на поміч, але Том Семиструнний став перед ним із кинджалом у руці.

Та тікати вже однак було пізно. Ар’я почула надворі коней і людські голоси, а тоді до відчинених дверей пропхався якийсь чоловік — тирошієць, ще більший за Лима, з великою цупкою бородою, майже сивою, але на кінцях довгих волосин — яскраво-зеленою. За ним двійко арбалетників вели між собою пораненого. З кожною миттю люду в корчмі прибувало.

Ар’я досі ще не бачила таких обірваних та занедбаних сіромах. Утім, сіромахи мали при собі вельми справні й зовсім не занедбані сокири, мечі та луки. Один чи двоє кинули на неї цікаві погляди, коли заходили до дверей, але жоден не мовив ані слова. Одноокий чолов’яга у іржавому шоломці понюхав повітря і задоволено вишкірився, а тим часом лучник зі стріхою цупкого солом’яного волосся голосно завимагав пива. За ними увійшов списник у шоломі з левовою головою, якийсь кульгавий старий, тоді браавоський сердюк, а тоді…

— Гарвін? — прошепотіла Ар’я.

«Це він!» Під бородою та плутаниною нечесаного волосся вона упізнала Гуленового сина, який колись водив її конячку двором, допомагав нападати на опудало разом із Джоном та Роббом, а у дні свят не знав міри у питві за столом. Тепер він виглядав сухішим, кощавішим, гартованішим. У Зимосічі він не носив бороди, але помилитися було годі — то був стражник її батька.

— Гарвіне! — Вона спробувала викрутитися з залізних рук Лима і кинутися уперед. — Це ж я! — заверещала вона. — Гарвіне, це я, хіба ти не впізнаєш? Та подивися ж на мене!

Слідом накотили сльози, і вона зарюмсала, як мала дитина — точнісінько як дурненька маленька дівчинка.

— Гарвіне, це ж я, це я!

Гарвінові очі перебігли від її обличчя до оббілованого чоловіка на жупанчику.

— Як ти мене знаєш? — запитав він, підозріливо спохмурнівши. — На тобі значок обідранця Болтонів… ти хто такий? Відки я маю знати хлопчиська зі служби князя-п’явки?

Довгу мить вона не знала, що відповісти — адже тепер мала так багато імен. Чи не наснилося їй часом те старе життя Ар’ї Старк?

— Я дівчинка! — писнула вона. — Я була чашницею при князі Болтоні, але він схотів лишити мене цапові, і я втекла разом із Гендрі та Мантуликом. Ти мусиш мене упізнати! Адже це ти водив моє лоша, коли я була маленька!

Його очі вирячилися на пів-обличчя.

— Ласка божа, — придушено простогнав він. — Ар’я-Підніжка? Лиме, ану мерщій пусти її!

— Вона мені носа зламала! — Лим жбурнув її на підлогу, наче лантух. — Та хто вона у сім дідьків така?

— Дочка Правиці. — Гарвін став перед нею на коліно. — Ар’я Старк. З роду володарів зимосіцьких.

Кетлін II

«Робб» — зрозуміла вона тієї ж миті, коли псярні вибухнули гавкотом.

Її син повернувся до Водоплину, а з ним і Сірий Вітер. Лише запах великого сірого лютововка міг довести хортів до такої скаженої люті. «Він прийде до мене» — вірила Кетлін. Едмур більше не повернувся після своїх перших відвідин — брат проводив дні з Марком Дударем та Патреком Малістером, слухав пісні Римунда Римоспівця про битву при Камінному Млині. «Але Робб — не Едмур. Робб захоче мене побачити.»

Дощ лупив уже кілька днів; його холодні сірі запони за вікном добре пасували до настрою Кетлін. Батько її слабшав з кожним днем, марив уві сні, а коли прокидався, то бурмотів «Рута» і благав його пробачити. Едмур сестри цурався, а пан Десмонд Грел досі не випускав її нікуди ходити замком, хоча власна суворість його, схоже, соромила. Трохи розвіяла її розпач лише поява пана Робіна Ригера та його стражників — промоклих до кісток, виснажених пішим походом назад до замку. Крулеріз якось примудрився потопити їхню галеру і втекти — цю таємницю видав їй маестер Виман. Кетлін спиталася, чи не можна їй самій побалакати з паном Ригером, але отримала відмову.

Попередня
-= 86 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!