Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Але як доправити північан на північ? — спитав її брат Едмур. — Адже залізняки хазяйнують на західному морі. А Калин-Коп — у руках Грейджоїв. Жодне військо ще не брало Калин-Коп з півдня. Навіть просто рушати на нього — вже безумство. Нас можуть затиснути на загаті крізь Перешийок, і тоді попереду ми матимемо залізняків, а позаду — розлючених Фреїв.

— Фреїв треба знову навернути на наш бік, — мовив Робб. — З ними разом ми маємо якусь надію на перемогу, хай невелику. Але без них — жодної. Я ладен віддати князеві Вальдеру все, що він вимагатиме… вибачення, шану, землю, золото… адже мусить бодай щось пом’якшити його пиху та гнів…

— Не щось, — відповіла Кетлін. — А хтось.

Джон II

— Чималенькі, еге ж? Та ти, мабуть, нікого більшого в світі не бачив! — Сніжинки сідали Тормундові на широчезну мармизу, танули у волоссі та бороді.

Велетні повільно хиталися з боку в бік верхи на мамутах, минаючи людей у валці по двоє. Джонів бахмутик відсахнувся, наляканий чудернацькими істотами — хтозна, самими мамутами чи їхніми вершниками. Навіть Привид відстрибнув на крок і мовчки вишкірив зуби. Лютововк сам був на зріст нівроку, але не міг рівнятися з мамутами, а надто з цілим табуном.

Джон міцно узяв коника в повід і не пускав, намагаючись тим часом полічити велетнів, що один за одним виникали зі снігової хуртовини і вихорів блідого туману вздовж берегів Молочної. Він уже нарахував більше як п’ятдесят, коли Тормунд збив його з ліку своїми словами. «Та їх тут, мабуть, кількасот.» Здавалося, дивовижним істотам ніколи не буде кінця-краю.

Стара Мамка оповідала, що велетні — то такі собі величезні люди, що живуть у неймовірно високих замках, б’ються довжелезними мечами і ходять у чоботях, де всередині легко заховається хлопчик. Та справжні велетні виявилися геть інакші: схожі радше на ведмедів, ніж на людей, і такі ж волохаті, як ті мамути, яких вони осідлали. Коли велетні сиділи, око не могло зміряти їхнього справжнього зросту. «Може, аршини з чотири, а може, і п’ять» — подумав Джон. — «Нехай шість, та навряд більше.» Опуклі груди ще так-сяк скидалися на людські, але руки звисали надто низько, а тулуби унизу були в півтора рази товщі, ніж угорі. Ноги велетні мали коротші за руки, але дуже товсті, а чобіт або іншого взуття на широких пласких ступнях — твердих, чорних та мозолястих — не носили зовсім. Ший вони майже не мали — велетенські важкі голови витикалися уперед просто з лопаток; обличчя були приплющені й грубі на вигляд. Крихітні, наче в пацюків, очиці-намистини губилися у складках жорсткої плоті. Велетні весь час щось винюхували — мабуть, звикли покладатися на нюх не менше, ніж на зір.

«То на них не шкури й не кожухи» — раптом зрозумів Джон. — «То їхнє власне волосся.» Тіла велетнів укривало цупке кошлате хутро, дуже густе нижче від пояса і трохи рідкіше — вище від нього. Їхнім жахливим смородом можна було вдавитися — хоча, напевне, і мамути теж підпускали пахощів. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Джон пошукав очима півторасажневі обіручні мечі, але побачив тільки товсті киї, виламані з молодих дерев — деякі навіть із потрощеним гіллям. До кількох були прив’язані круглясті камені, утворивши величезні потворні довбні. «Чомусь у піснях не кажуть, чи можна приспати велетнів назад у землю.»

Один із велетнів виглядав старшим за інших. Хутро він мав сіре, змережане білим, і їхав на такого ж забарвлення мамуті, більшому за решту. Тормунд загукав до нього якимись хрипкими клекотливими словами, яких Джон не зрозумів. Велетень розтулив вуста, показав повну пащу здоровезних тупих зубів, і видав щось середнє між відригом та гуркотом каменепаду. За мить Джон зрозумів, що то був сміх. Мамут повернув велику голову і подарував їм побіжний погляд. Одне товсте ікло майнуло над головою Джона, коли звір їх минав, лишаючи глибокі сліди у грузькому болоті та свіжому снігу вздовж річки. Велетень щось відповів згори тією ж самою грубою говіркою, якою до нього звернувся Тормунд.

— Це їхній король? — спитав Джон.

— Велетні не мають королів. Так само, як мамути, снігові ведмеді й великі кити з сірого моря. Його звуть Маг Мар Тун Дох Вег. Маг Могутній. Можеш стати перед ним на коліно — він не образиться. У вас, колінкарів, мабуть, всенький день коліна сверблять — кортить знайти хоч якогось королька, щоб перед ним поколінкувати. Але дивися, щоб він на тебе раптом не ступив. Очі у велетнів слабкі — можуть і не помітити, що десь там під ногами дрібна ґава скаче.

— Що ви йому сказали? То була прадавня мова?

— Еге ж. Я його спитав, чи не свого батька він поганяє — бо той дуже схожий, хіба що менше смердить.

Попередня
-= 93 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!