Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Борва мечів

— Ти знаєш пісню «Останній з велетнів»? — спитала Ігритта і, не чекаючи відповіді, продовжила: — Вона не на мій голос складена — її треба співати так низько, щоб аж стугоніло.

Але сама ж перша і завела повільний, тужливий наспів:

— Ой нема, нема вже велетнів у світі — я один лишився.

Тормунд Велетнебій почув слова, вишкірився і заревів крізь запону снігопаду:

— Світом правили ми з гір високих — коли я вродився.

Далі пісню підхопив Довгоспис Рик:

— Люд дрібний, жорстокий і ліси, і річки — все в нас відібрав.

— Зжер і звіра, й рибу, а в моїх долинах — Стіну змурував, — проревли по черзі належними велетневими голосами Ігритта з Тормундом.

Тормундові сини Торег та Дормунд додали до хору свої лункі баси, а тоді приєдналася його ж донька Мунда і решта загону. Дехто почав вибивати грубий лад списами на шкіряних щитах, і нарешті вже вся похідна чата співала, прокладаючи собі шлях:

В кам’яних палатах злий вогонь палає.

В кам’яних палатах злі мечі ладнають.

Я ж у білих горах сам-один блукаю,

По своїй недолі сльози проливаю.

Вдень від псів тікати мушу світ за очі.

А при смолоскипах — вже і проти ночі.

А бувало ж, та дрібнота не пхалась під ноги.

Забиралася при сонці в велетнів з дороги.

Ой нема, нема вже велетнів у світі — я один лишився.

Голос ваш гучний нівроку — а наш геть стишився.

Нема, нема вже і велетнів, і пісень немає.

Як помру, то велетень вже не заспіває.

Коли пісня скінчилася, на щоках Ігритти блищали сльози.

— Чого плачеш? — спитав Джон. — Це ж лише пісня. Я сам щойно бачив кількасот велетнів.

— Ото ж бо й воно — кількасот! — розлючено вигукнула вона. — Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Ти… ДЖОНЕ!!!

Джон обернувся на раптовий шум крил, і тієї ж миті йому в очі кинулося голубе пір’я, а гострі кігті уп’ялися в щоки. Червона хвиля раптового лютого болю простромила його наскрізь, мов ворожий спис. Жорстке пір’я періщило по голові; очі помітили гострого дзьоба, але здійняти руки чи сягнути по зброю не було вже часу. Джон відсахнувся назад, нога вилетіла зі стремена, бахмутик поніс переляканий, і ось Джон уже падає додолу… а орел не припиняє дерти кігтями обличчя, ляпати крилами, верещати і дзьобати все, що бачить. Світ перевернувся догори дригом у безладній суміші пір’я, кінської плоті та крові; земля стрімко полетіла назустріч і вибила подих одним тяжким ударом.

Коли Джон отямився, то лежав долілиць із повним ротом грязюки та крові, а Ігритта стояла над ним на колінах, захищаючи його з кістяним кинджалом у руці. Орла не було видно, але крила його — досі чутно. Половина світу здавалася чорною.

— Око! — скрикнув він з раптового переляку, здіймаючи руку до обличчя.

— То лише кров, Джоне Сніговію. Око він не поцілив, хіба що м’ясо порвав.

Обличчя смикало від болю. Над ним стояв Тормунд — це Джон побачив правим оком, витираючи кров із лівого. А тоді почувся стукіт копит, вигуки і брязкіт старих сухих кісток.

— Гей ти, кістяний лантух! — заревів Тормунд. — Ану відклич свою драну ґаву!

— Твоя драна ґава онде валяється! — тицьнув Торохкало у бік Джона. — Кров’ю спливає в болоті, наче невірний пес! — Орел заплескав крилами й сів на верхівку побитого черепа велетня, що правив Князеві-над-Кістками за шолом. — А я саме по нього!

— То приходь і бери, — відповів Тормунд, — лишень меча не забудь, бо в мене осьо при боці висить. Виварю собі твої кістки, а у череп сцятиму. Гир!

— Ти мені не надувайся, бо проколю дірку — весь сморід із тельбухів вийде! Що тоді лишиться? Млявий міхур завбільшки з оте руде дівчисько. Ану хутко стань осторонь, бо Мансові скажу!

Ігритта підвелася на ноги.

— То про нього Манс питає?

— А я що сказав? Хай вже стає на свої чорні ноги!

Тормунд насупився, дивлячись згори на Джона.

— Якщо тебе кличе Манс, то краще піти.

Ігритта підтягнула його на ноги.

— Та ж із нього кров тече, наче з колотого вепра! Дивися, що йому Орелл на обличчі намалював!

«Невже птах уміє ненавидіти?» Джон убив дичака на ім’я Орелл, проте якась частка людини лишилася жити у орлі. Золотого забарвлення очі дивилися на нього з холодною злістю.

— Зараз піду, — мовив він. Кров досі стікала йому на праве око, щоку пекло болем. Торкнувшись її, він побачив на чорних рукавицях плями крові. — Коника лишень упіймаю.

Попередня
-= 98 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!