Слава ЗСУ!

- Утішений цим щирим зізнанням, - фиркнув Рейневан, - Отто де Бергов накаже мене колесувати. Якщо припустити, що повірить. Але досить йому запитати, як виглядає його син, і брехню буде викрито.

- Ти ж маг. Хіба ти не знаєш персвазійних і емпатичних заклинань?

- Ні.

- Ну, тоді тобі не пощастило.

- Чорт забирай! - вибухнув Рейневан. - Та перестань ти водити мене за носа! Я не хочу, пся крев, робити надто далекосяжні висновки, але ти увійшов сюди, холера ясна, крізь стіну! Тож відчини її і дозволь мені вийти!

Прибулець довго мовчав, дивлячись не на Рейневана, а на кістяк.

- Мені шкода, - нарешті відповів він, - але така можливість не розглядається.

- Чого це?

- Я не можу собі цього дозволити... Сиди спокійно, бо інакше я накладу на тебе Constricto. А ти на власній шкурі відчув, що з моєю магією тобі не мірятися.

У голосі прибульця прозвучала чванливість - і саме ця чванливість допомогла Рейневанові розв’язати загадку, відіграла роль каталізатора, завдяки якому каламутний розчин набув прозорості. Не виключеним було і те, що це голод так загострював відчуття.

- Подумати тільки, - повільно промовив він. - Подумати тільки, що я прибув у Троски саме для того, щоб із тобою зустрітися. Саме з тобою.

- Та що ти кажеш?

- Не мірятися мені з тобою в магії, - цідив слова Рейневан, - бо ти воістину могутній чарівник. До того ж поліглот, тут навколо ніхто не вживає слова “oubliette”. Якби я звідси втік магічним проходом, якби я випадково зник, здійняли би тривогу: у Тросках переховується чарівник. Чарівник, здатний подолати магічний захист льоху. Бо сам його встановлював. Я пробрався у Троски, щоб зустрітися з тобою, метре Рупілію. Щоби попросити в тебе поради.

- Фантазія, яких мало, - буркнув чоловік. - Тобі б романи писати... Що ти робиш, чорт забирай?

- Хочу відлити, - Рейневан став над кістяком, розставивши ноги. - А що?

- Відійди звідти, хвойда твоя мати! - зарепетував прибулець. - Відійди, чуєш? Не смій паплю...

Він урвав, подавився недомовленим словом. Рейневан обернувся з тріумфальною усмішкою на вустах.

- Так я і припускав, - сказав він. - Не родич, не друг, а в День Померлих приходить до його останків зі свічкою й омелою. І впадає у шал, коли хтось хоче ці останки обісцяти. Бо це ж я на твої власні останки насцяв би, правда? Це ж твої власні кості тут лежать, метре Рупілію Сілезцю, спеце в астральних тілах і буттях. Це твоє тіло померло в цьому підземеллі, але не твоя особистість. Ти астрально перенісся в чужу фізичну форму. У форму того, чию душу ти пересадив у власне тіло. І кого замість тебе тут убив голод.

- Аж вірити не хочеться, - промовив після тривалого мовчання Рупілій Сілезець. - Аж вірити не хочеться, які ж то холерні титани інтелекту марнуються в теперішні часи по в’язницях.

* * *

Рейневан залишився сам надовго. На достатньо довго, щоб вирішити, що настала чорна година, і згризти шкуринку хліба, якраз на таку годину збережену. Зникаючи в стіні, Рупілій Сілезець залишив його у страшній самотності, страшній боязні і ще страшнішій муці сподівання. “Повернеться”, - калатало в голові плаксиве сподівання. “Не повернеться, залишить мене тут на погибель, - оживала під черепом логіка, - нащо йому повертатися, що він з того матиме, коли мені допоможе? Залишеного в oubliette і справді забуде, викреслить з пам’яті...”