Слава ЗСУ!

- Уперед! - крикнув Вацлав Опавський.

- Уперед! - завторив їм Миколай Цедліц, отмуховський староста.

Якось ніби не так упевнено.

- Уперед! Gott mit uns!

* * *

На возах вагенбурга, між возами й під ними, чекали напоготові дві з половиною тисячі Божих воїнів. Тисяча чекала в безпосередньому резерві, готова замінити полеглих і поранених. Посередині площі скупчився штурмовий загін Сиріток - двісті коней легкозбройної кінноти.

Вогнища позагашували. Біля возів тліли червоним казанки з жаром.

- Ідуть! - доповідали, повертаючись, глідки. - Ідуть!

- Готуйсь! - закомандував гейтманам Краловець. - Рейневане, ти біля мене.

- Я хочу битися на возі. У першій лаві. Прошу, брате.

Краловець довго мовчав, покусував вус. У місячному світлі не можна було розгледіти вираз його обличчя.

- Розумію, - нарешті відповів він. - А радше здогадуюся. У проханні відмовляю. Ти залишаєшся біля мене. Обидва підемо, коли настане час, з кіннотою до бою. На нас іде тисяча коней, хлопче. Тисяча коней. На возі, в полі... всюди, повір мені, однакові шанси на те, щоби збулося твоє прагнення померти.

* * *

Вагенбург завмер у зосередженості й тиші, у мертвій тиші, яку лише зрідка порушувало хропіння коня, брязкіт зброї або кашель когось із воїнів.

Земля почала відчутно дрижати. Спочатку трохи, а потім дедалі сильніше. До вух Рейневана долинув глухий тупіт копит, які били по мерзлій землі. Сирітки почали нервово кашляти, коні - хропти. На возах і під возами жевріли і мерехтіли вогники ґнотів.

- Чекати, - час від часу повторював Краловець. Командири передавали наказ по лінії.

Тупіт копит наростав. Набирав сили. Сумнівів уже не було. Схована в темряві кіннота переходила з клусу в галоп. Вагенбург Сиріток був ціллю атаки.

- Господи Ісусе, - раптом сказав Краловець. - Господи Ісусе... Таж не настільки! Таж вони не можуть бути аж настільки дурні!

Тупіт копит наростав. Земля двигтіла. Дзвеніли ланцюги, якими були зчеплені вози, бряжчали і дзвеніли, стикаючись, вістря гізарм та алебард. Дедалі сильніше тремтіли долоні, стиснуті на ратищах. Наростав нервовий кашель.

- Двісті кроків! - закричав від возів Вілем Єнік.

- Готуйсь!

- Готуйсь! - повторив Ян Колда. - Ну, хлопці, тримайте сраки при купі!

- Сто кроків! Ви-и-и-идно-о!

- Пали!!!

Вагенбург зблиснув вогнем тисячі цівок. І оглушливим гуркотом тисячі пострілів.

* * *

Серед звискування коней, серед крику, серед гармидеру і брязкоту, темряву раптом освітив вогонь. Спочатку він був невпевнений, ледве зблискував, однак вітер, що здійнявся на передсвітанку, роздмухав його, і врешті-решт вогонь вибухнув із силою та люттю. Яскравим, високим полум’ям розгорілися стріхи хат Шведельдорфа і Старого Велислава, запалали стоги під Червоною горою, стодоли, сараї та кліті над Велиславкою. Одні було підпалено за наказом Краловця, інші наказав своїм підпалити в момент атаки князь Ян. Мета була одна й та сама: щоби стало світло. Достатньо світло, аби можна було вбивати.