Слава ЗСУ!

- Зараз, - буркнув єпископ, - ми тут возрадуємо Ісуса і Матір Божу. А ти, отче інквізиторе? Тішишся?

- Незмірно.

Єпископ знову буркнув, втягнув повітря, вилаявся під носом. Видно було, що він злий, і було зрозуміло, чому він злий. Будучи перед очима публіки, він не міг напитися, а полудень уже минув з біса давно.

- То дивися, інквізиторе. То дивися. І вчися.

- Браття! - репетував на своєму багатті біловолосий старець, смикаючись біля палі. - Опам’ятайтеся! Чому вбиваєте пророків ваших? Чому плямите руки кров’ю мучеників ваших? Бра-а-а-аття-а-а-а!

Один із пахолків, ніби знехотя, стусонув його ліктем у шлунок. Пророк зігнувся, захрипів, якийсь час було тихо. Не дуже довго.

- Загинете! - завив він, на галасливу втіху юрмі. - Заги-и-ине-е-те-е-е-е! І прийде люд поганський, одних заб’є, інших пійме в неволю, розмножаться проти вас хижі вовки і темряви, які вас занурять у безоднях моря. Рече Господь: “Тому скину тебе з гори Божої... Посеред каменя вогнистого вигублю тебе, тому-бо вдарю тебе об землю, а перед ликом царів покладу тебе як чобіт скриплячий...”

Чернь ревла і аж заходилася від радості.

- Господь виллє як дощ на непобожних сильця! Прихисток брехні змете град, а криївку заллють води!

- Не можна було йому рота заткнути? - не витримав інквізитор. - Або в який-небудь інший спосіб утихомирити?

- А нащо? - широко усміхнувся Конрад Олесницький. - Нехай собі люди послухають цю маячню. Нехай посміються. Народ працює в поті чола. Завзято молиться. Недоїдає, особливо під час постів. Йому належиться трохи розваги. Сміх розслабляє.

Натовп явно був тієї ж думки, кожен черговий викрик пророка супроводжувався вибухами реготу. Перші ряди роззяв аж присідали від втіхи.

- Заги-и-ине-е-ете-е-е-е-е-е!

- Нікому, - вдруге не витримав Гжегож Гейнче, бачачи, до чого йде. - Нікому не буде виявлено милосердя? Кати не отримали розпоряджень?

- Власне що отримали, - єпископ нарешті удостоїв його погляду, в якому був тріумф. - І чітко дотримуються їх літери. Бо тут, Гжесю, не попускають.

Пахолки зняли драбини, відійшли. Кат наблизився із запаленим від мазниці смолоскипом. Він по черзі підпалював багаття, між хмизом з тріском оживав вогник, здіймалися смужки диму. Приречені реагували по-різному. Деякі почали молитися. Інші - вити як шакали. Вівтарист з костелу Ельжбети смикався, шарпався, ревів, бився потилицею об палю. Очі маляра поліптихів ожили, посвітлішали, вигляд полум’я і запах диму вирвали його з отупіння. Поголена жінка почала заводити, з її носа витекла довга шмаркля, а з рота - слина. Пророк далі викрикував нісенітниці, але його голос мінявся. Ставав дедалі пискливішим, вищим - тим вищим, чим вище піднімався вогонь.

- Браття! Церква - це блудниця! Папа - це антихрист!

Юрба ревла, вила, кричала “віват!”. Дим густішав, закривав огляд. Полум’я повзло по деревині, посувалося вгору. Але багаття були високі. Їх спеціально так поскладали. Щоби продовжити видовище.

- Погляньте! Ось антихрист надходить! Дивіться! Не бачите? Чи ж очі ваші сліпі? Він з покоління Дань! Три і пів року царюватиме! У Єрусалимі церква його буде! Ім’я його шість, шість і шість, Евантас, Латейнос, Тейтан! Лик його як у дикого звіра! Праве його око як зоря, що сходить на світанні, уста його на лікоть, а зуби на п’ядь! Браття! Хіба ви не бачите? Бра-а-а-а...