Слава ЗСУ!

- Невдовзі, запевняю вашу достойність, я покладу край цьому виручанню.

- Весь час ти тільки запевняєш. Уже два роки тому, в грудні, ти начебто знайшов свідка, зізнання якого мали були викрити якусь грізну, просто-таки демонічну організацію чи секту, винну в численних убивствах. Цього свідка, буцімто диякона намисловської колегіати, ти розкопав, ха-ха, у божевільні. Я напружено чекав, щоб послухати зізнання цього безумця. І що? Ти не зумів довезти його до Вроцлава.

- Не зумів, - визнав Гейнче. - По дорозі він був підступно вбитий. Кимсь, хто займається чорною магією.

- Ах-ах! Чорною магією.

- І це доводить, - спокійно тягнув далі інквізитор, - що комусь залежало на тому, щоб він мовчав. Бо якби він заговорив, його зізнання комусь би дуже пошкодили. Він був наочним свідком убивства Пфефферкорна. Може, він упізнав би вбивцю, якби йому його показали?

- Може. А може, ні? Ми цього не знаємо. А чому не знаємо? Бо папський інквізитор не здатний запевнити безпеку свідкові, навіть якщо свідком є придурок з Вежі блазнів. Конфуз, Гжесю. Компрометація.

- У тебе під самим боком, - вів далі єпископ, не дочекавшись реакції, - процвітає злочинність, ніхто не почуває себе в безпеці. Лицарі-розбійники спільно з гуситами грабують монастирі. Жиди оскверняють облатки і могили. Єретики грабіжницьки заволоділи податком, кривавицею бідного люду. Донька Яна Біберштайна, лицаря і вельможі, викрадена і зґвалтована, явно гуситами, з помсти за те, що Біберштейн - добрий католик. А ти що? Тебе знову треба виручати. Я, єпископ Вроцлава, в якого на голові безліч справ, що стосуються віри, мушу за тебе палити винних.

- А серед спалених нині, - інквізитор підняв брови, - були винні? Я якось не зауважив.

- Зауважувати, - парирував єпископ, - не найсильніша твоя риса, Гжесю. Безперечно, ти надто багатьох речей не зауважуєш. І діється це, на жаль, зі шкодою для Шльонська. Для Церкви. Т для Святої Курії, якій ти все-таки служиш.

- Святій Курії шкодять бездумні і демонстративні страти. Шкодить несправедливість. Завдяки таким речам складається чорна легенда, постає міф про жорстоку Інквізицію, ллється вода на млин єретицької пропаганди. Через сто років, з жахом думаю я, залишиться тільки ця легенда, похмура і страхітлива розповідь про льохи, тортури та багаття. Легенда, в яку всі повірять.

- Ти не знаєш ні людей, ні історичних процесів, - холодно відповів Конрад Олесницький. - А це перекреслює тебе як інквізитора. Тобі варто знати, Гжесю, що завжди є два полюси. Якщо буде страхітлива легенда, то буде й антилегенда. Контрлегенда. Ще страхітливіша. Коли я спалю сто чоловік, через сто років одні будуть доводити, що я спалив тисячу. А інші - що я не спалив нікого. Через п’ятсот років, якщо цей світ проіснує так довго, на кожних трьох, які будуть проникливо правити про льохи, тортури і багаття, припадатиме щонайменше один блазень, на думку якого ніяких льохів не було, тортури не застосовувалися, Інквізиція була сповненою співчуття і справедливою, як батько, а всі ці багаття - це вигадка і наклепи єретиків. Так що роби свою справу, Гжесю, а решту облиш історії. І людям, які її розуміють. І не тринди, будь, ласка, про справедливість. Установа, в якій ти працюєш, була створена не заради справедливості. Справедливість - це droit de seigneur131. Ergo132, справедливість - це я, бо я тут сеньйор, я пан, я П’яст, я князь. Князь Церкви, авжеж, але такий, який habet omnia iura tamquam dux133. А ти, Гжесю, вибач, є слугою.