Слава ЗСУ!

- У мене теж, - зізнався малий Чарлі. - Але прошу вас, далі.

Батьки Чарлі, пан і пані Бакети, під час розмови тихенько зайшли до кімнати і стояли тепер, слухаючи, біля дверей.

- А розкажи Чарлі про божевільного індійського принца, - запропонувала бабуся Джо-зефіна. - Йому цікаво буде почути.

- Маєш на увазі принца Пондівішну? - перепитав дідунь Джо й захихотів.

- То цілковитий псих! - втрутився дідусь Джордж.

- Але дуже багатий, - додала бабуня Джор-джина.

- А що він такого зробив? - зацікавився Чарлі.

- Слухай, - сказав дідунь Джо, - я зараз розповім. [І9]

Розділ 3. Містер Вонка та Індійський принц

- Принц Пондівішна написав містерові Вонці листа, - почав дідунь Джо, - і попросив, щоб той приїхав аж у Індію і побудував йому величезний палац з самісінького шоколаду.

- І що, дідуню, містер Вонка це зробив?

- Аякже. І що то був за палац! Там було сто кімнат, і все було зроблене з темного чи світлого шоколаду. Шоколадна цегла, шоколадний цемент, шоколадні вікна, усі стіни й стеля були з шоколаду, а ще килими, картини, ліжка й меблі. А з кранів у ванній лився гарячий шоколад.

Коли все було завершено, містер Вонка сказав принцові Пондівішні: [20]

- Мушу Вас, однак, попередити, що довго все це не простоїть, тому не гайте часу й починайте їсти.

- Дурниці! - закричав принц. - Я не їстиму власного палацу! Не гризтиму сходів і навіть стін не лизатиму! Я в ньому буду жити!

Але містер Вонка мав, зрозуміло, рацію, бо незабаром після цього настав спекотний день, сонце припекло й палац почав поволі танути й розтікатися по землі.

Божевільний принц, який дрімав собі у вітальні, прокинувся й побачив, що пливе у величезному липкому й коричневому озері шоколаду.

Малий Чарлі завмер на краєчку ліжка, не зводячи очей з дідуня. Обличчя його було схвильоване, а очі такі круглі, що аж світилися білки.

- Це - правда? - засумнівався він. - Чи ви мене обманюєте?

- Правда! - вигукнули усі четверо стареньких. - Чистісінька правда! Спитай кого хочеш! [21]

- І це ще не вся правда, - додав дідунь Джо, нахилився до Чарлі й зашепотів ледь чутно й таємничо: - Ніхто... звідти... не... виходить!

- Звідки? - перепитав Чарлі.

- /... ніхто... не... заходить... туди!

- Куди?! - вигукнув Чарлі.

- На фабрику «Вонка», а то куди ж!

- Дідуню, ви про що?

- Про працівників, Чарлі.

- Про працівників?

- На всіх фабриках, - пояснив дідунь Джо, - є працівники, які щоранку й щовечора заходять і виходять з воріт... на всіх, окрім фабрики «Вонка»! Чи ти хоч раз бачив хоч однісіньку людину, яка б туди зайшла... або звідти вийшла?

Чарлі обвів поглядом усі чотири старезні обличчя, які на нього дивилися. Були вони приязно всміхнені й водночас цілком серйозні. Не було й знаку, що це жарт чи обман.

- Ну? Що скажеш? - домагався дідунь Джо. [22]

- Я... я навіть не знаю, дідуню, - почав затинатися Чарлі. - Коли я проходжу повз фабрику, то ворота завжди замкнені.

- Отож бо! - вигукнув дідунь Джо.

- Але ж там повинні працювати якісь люди...

- Ні, Чарлі, не люди. Принаймні, не звичайні люди.

- А хто?! - аж закричав Чарлі.

- Ага... Отож бо й воно... Це ще один приклад розуму й умілості містера Віллі Вонки.

- Чарлі, синку, - озвалася з дверей пані Ба-кет, - пора вже спати. Годі на сьогодні.

- Ой, мамусю, я мушу почути...

- Завтра, синку...

- Справді, - погодився дідунь Джо, - решту розповім завтра. [23]

Розділ 4. Таємні працівники

На другий вечір дідунь Джо повів розповідь далі.

- Розумієш, Чарлі, - сказав він, - ще недавно на фабриці містера Віллі Вонки працювали тисячі працівників. Аж раптом якогось дня містер Вонка мусив попросити їх усіх піти додому й більше ніколи не вертатися.

- А чому? - здивувався Чарлі. [24]

- Через шпигунів.

- Яких шпигунів?

- Розумієш, усі інші виробники шоколаду стали заздрити, що містер Вонка виробляє такі чудові цукерки, й почали засилати шпигунів, щоб ті повикрадали його таємні рецепти. Шпигуни влаштовувалися на фабрику «Вонка», прикидаючись звичайними працівниками, і вивідували, як робиться те чи те.

- А тоді верталися на свої фабрики і все розповідали? - запитав Чарлі.

- Атож, - підтвердив дідунь Джо, - бо незабаром фабрика Фікельґрубера почала виробляти морозиво, яке не тануло навіть під пекучим сонцем. Потім фабрика пана Тицьно-са випустила жуйку, що не втрачала аромату, скільки її не жуй. А тоді ще й фабрика пана Слаґворта почала виготовляти цукеркові кульки, які можна було роздути до велетенських розмірів, проштрикнути шпилькою і проковтнути. [25] І так далі, і так далі. Містер Віллі Вонка рвав на собі бороду й кричав: «Який жах! Я збанкрутую! Скрізь шпигуни! Я мушу закрити фабрику!»