Слава ЗСУ!

- Цією дорогою мало хто їздить. Поки труп знайдуть, ми будемо вже далеко.

- Цей їздець теж вже далеко – сказав з дерева Cairbre. – Замість гадати, слід було стріляти. Тепер його вже не дістанеш. Це добрих двісті кроків.

- З моєї шістдесятифунтівки? – Yaevinn погладив лук. – Тридцяти дюймовою стрілою? Крім того, це не є двісті кроків. Це гора сто п’ятдесят. Mirę, que spar aen'le.

- Yeavinn, залиш…

- Thaess aep, Toruviel.

Ельф відгорнув шапку так, щоб йому не заважала прип’ятий до неї більчачий хвіст, швидко нап’яв лука, сильно, аж до вуха, точно прицілився і спустив тятиву.

Аплегатт не почув стрілу. Була то стріла «тиха», спеціально обладнана довгими, вузькими сірими перами, з древком, жолобкованим для збільшення жорсткості і зменшення важкості. Трьохлопасне, гостре мов голка вістря з силою вдарив гінця у центр спини,між лівою лопаткою і хребтом. Грані були встановлені під кутом– увійшло в тіло вістря обернулось і вкрутилось як шуруп, розсікаючи тканини, розрізаючи кровоносні судини і трощачи кістки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня і зісковзнув на землю, безвладний як мішок вовни. Пісок дороги був гарячий, нагрітий сонцем так, що аж обпікав. Але гонець вже цього не відчув. Помер миттєво.

Казати, що я її знав, було б перебільшенням. Думаю, що крім відьмака і чародійки її ніхто не знав. Коли я побачив її першого разу, вона загалом не справила на мене великого враження, не зважаючи навіть на досить надзвичайні обставини, які це супроводжували. Я знав і таких, які стверджували, що відразу, від першої зустрічі чули повівання смерті, яка крокувала за дівчиною. Однак мені вона задалася цілком звичайною, хоча я точно знав, що звичайною вона не була – тому то я з усіх сил намагався знайти, відкрити, відчути у ній цю незвичайність. Але я нічого не помітив і нічого не відчув. Нічого, що могло би сигналом, передчуттям чи попередженням подальших трагічних випадків. Тих, причиною яких була. І тих, які сама викликала.

Жовтець, Півстоліття поезії.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Одразу на перехресті, у місці, де закінчився ліс, у землю було вбито дев’ять стовпів. До верхівки кожного стовпа було плоско прикріпленоколесо колесо від воза. Над колесами клубочились ворони і круки, дзьобаючи і шарпаючи трупи, прив’язані до ободу і маточини. Висота стовпів і численність птаства дозволяла, щоправда, тільки вгадуючи, чим були непізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були трупами. Не могли бути нічим іншим.

Цирі відвернула голову і з відразою зморщила ніс. Вітер віяв з боку стовпів, доносячи сморід тіл, що розкладались над роздоріжжям.

- Розкішна декорація – Єнніфер нахилилась в сідлі і сплюнула на землю, забувши, що ще недавно за таке плювання гостро шпетила Цирі. – Мальовнича і пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставляь тільки за міськими мурами. Маю рацію, добрі люди?

- Це Білки, шляхетна пані – поспішив з поясненням один з мандрівних торгівців, що саме нагодився на перехресті, стримуючи запряженого до навантаженої двоколки ваговоза. – Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стоять стовпи в лісі. Для перестороги іншим Білкам.

- Чи це значить – чародійка подивилась на нього – що взятих живцем Scoia'tael привозять сюди…

- Ельфи, пані чародійко, рідко даються взяти себе живцем – перебив торгівець. – А якщо навіть якогось воякі і схоплять, то везуть його до міста, бо там живуть осілі нелюди. Коли вони спостерігають за стратою на ринку, їм одразу пропадає охота приставати до Білок. Але коли у бою вбивають якихось ельфів, то трупи хвозять на перехрестя і вішають на стовпах. Їх часто возять з далеку, привозячи цілком засмерділими…

- Подумати тільки – буркнула Єнніфер – що нам забороняють некромантські практики зважаючи на пошану до смерті і покійників, останки, яким належно віддати честь, спокій і поховальна церемонія…

- Що кажете, пані?

- Нічого. Забираймося звідси як найшвидше, Цирі, щоб бути далі від цього місця. Тьху, маю враження, що я вже вся просякла тим смородом.

- Я теж, еге-гей – сказала Цирі, клусом об’їжджаючи довкола навантажену упряжку. – Поїдемо галопом, добре?

- Добре… Цирі, галопом, але не вар’ятським!

Скоро вони побачили місто, велике, оточене мурами, наїжачене вежами з шпичастими блискучими дахами. А за містом було видно море, зелено-синє, що іскрилося у променях вранішнього сонця, тут і там вкрите цятками білих вітрил. Цирі стримала коня на краю піщаного урвища, підвелась у стременах, жадібно втягнула носом вітер і запах.